За гроші

Сто тисяч – істину пізнаєш,

І друга й ворога знайдеш…

І м’язи, й мізки накачаєш

Й  кохання  – це, звичайно, теж…

Небезкоштовний вітер віє,

Чи ненароком дістає;

Зрадлива платна ковдра гріє…

І день за гроші настає. 

За гроші білий сніг нападав,

За гроші пам’ять, зір і слух;

І  янгол за мільйон зарадив,

Й проплачений пекельний дух.

Скрипучий лід, узгір’я голе,

Посуха літа й море злив;

І  чисте, світле, сніжне поле  –

Те є що ти собі купив.

Сто літ зозулі накували –

Втішали зболених людей.

В дзьобах купюри затискали…

Так треба птасі тих грошей!

Небезкоштовний  долі клунок,

За гроші все нам Бог дає:

Смачнючий щирий поцілунок,

Й тепло, яке у душах є…

Продалася  сльоза солона

Та й скам’яніла як халва…

Заграв  Бетховен – пів мільйона!

Колядка Божа – цілих два!

                                                                                   Наталія Михайлів

                                29.12.2023 р.

 

 

Прикольне і душевне відео про домтварин

 Собака Лакі намагалася зламати кицюнь... Чи вдалося їй це? Дивіться в YouTube: https://www.youtube.com/watch?v=q-skYRz30tw

НОВЕ ПОЗИТИВНЕ ВІДЕО ПРО ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ!

 NEW!

                                Дивіться на моєму YouTube-каналі!

Вже час рахувати зорі

 

Вже час рахувати зорі –

То ніч осяйна прийшла.

Заки у темряви морі

Покоїться синя імла.

Звідкільсь  лунають злі закиди –

Всіх криє всесвітня пітьма.

Не було ніколи сил плакати,

А зараз… Тим паче: нема!

Зривається вітер і свище.

Мов ковдра лягає пітьма.

Підступно скрипить на горищі –

То сил в когось більше нема!

І як же важливо знати:

Усе, що потрібно в нас є!

Ту силу не треба шукати –

Бо Бог її сам нам дає!

А влада небесна прощає…

Які ж перед нею малі!

Та й мало хто силу ту має,

Щоб рай знайти тут, на Землі.

А зорі про теє все знають…

Що  правда в підвалі  сидить;

І тихо до рання дрімають,

А нижче туман сизий спить…

Осінній дощ землю напоїть…

Дві зірки. Лицем до лиця.

Послухаймо час, що все гоїть

Й як б’ються наші серця…

 

                                                                                           12.11.2023  р.

Наталія Михайлів

 

Листопад

 

Рікою листопад стелився

І пив рідкий ріки кришталь;

І мчав за нею, вив і вився –

Без зайвих слів, у синю даль…

Сльозою пахне жовте листя,

А хмиз за рукава спадав;

Сумує дощове обійстя…

В світанку, що усе проспав.

Проспав у будень, і у свято

Нагострену вогку косу;

Проспав гірське погідне плато

І вранішню трави росу…

Минулорічні злі морози

І срібну осені зорю;

І озерця  всі прісні сльози,

І світлу усмішку мою!

Бо бачив в снах серпневе жито

Й  тужливо на світанку вив.

Не оглядаючись на літо,

В якому спокій залишив.

Промінням  серпня напоївшись,

Листопад брів серед дерев.

У теплім вересні зігрівшись,

Вслухавсь у їх статичний рев…

Здобув ж своє! Гуляй та й тішся!

І дмухай  листя знов і знов!

Жбурляй ним! І лети в узвишшя

Допоки грудень не прийшов!

Не заскрипів мороз зловісно,

Не гасить світло у вікні…

Дощив листопад рясно, прісно…

Завмер  в очах… На карім дні.

Німа рибина не співає,

Живе добро – не ллється кров;

Хто виє – вже не розмовляє,

А хто впаде – той піде знов.

Принишк листопад й засміявся,

Дерева жовті роздягав…

Дмухнув, ковтнув… І облизався.

Ще й лист під ноги покидав.

 

 

                                                                                                                                                                                                                            07.11.2023 р.  

                                                                                            Наталія Михайлів

 

Зусилля

 

На пагорбі зелене гілля

Листки пожовклі ще несе...

Як часом незначне зусилля

Заллє вогонь, здолає все!

 

І мить здолає незабутню,

І вкаже шлях новим стежкам,

Поборе кривду всемогутню,

Заливши спокій як туман.

 

І понад полем, й понад гаєм...

Ні холоду, ані тепла...

Прощаючись і з темним раєм,

І з миттю, що звідтіль втекла.

 

І з річкою — несла роками,

Моря пізнала й купу злив!

З вогнем і з його язиками,

І з попелом, що він лишив.

 

Шепоче вересневе листя,

Й ховається поміж пісень.

Як янгол стане за захристя,

І молиться — і ніч, і день.

 

Якби пролилася сльозинка —

Дала пустелі би води!

Якби ж заплакала хмаринка,

Ріку заливши назавжди!

 

Та гілля більше не ламає,

Водою берег дістає,

Із лісом тихо розмовляє

Й шепоче небу про своє...

 

Чорніє грунт у її лапах,

Шукає сонця — не знайде;

Зими тоненький чує запах,

Що скоро здалеку прийде.

 

Ця мить... Проходить і зникає — 

Уривок раю, дивний чар.

То спалахне, а то засяє

Сріблястим місяцем з-за хмар.

 

Враз спалах чудного зусилля..!

Що гасить і долає все!

І повнить річку, й ломить гілля...

І за край неба понесе...

 

                                                                                                                      10.10.2023 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

 

 

Блаженні

 

Не сходь вранці сонце  — 

Хай тліє зоря!

І вкаже нам шлях,

Що не видно здаля.

Запалював вітер

Дороги вогонь;

Стелив її щедро

З осінніх долонь.

Гаси всі свічки!

І хай згаснуть навіки!

В глибинах своїх

Хай поглинуть їх ріки!

Не жди, що

долоні чужі заховають!

Бо ті — як вужі,

Які в'ються й вмирають.

Чекай на зорю  

Й нехай вітер запалить

Ту блискавку,

Що землю втомлену

Вжалить!

Прости і простять тобі!

Тільки не сила,

Яка усю ніч тебе

Потай носила!

А потім Божественна в хмари

 понесла...

Аби ти на ранок

Укотре воскресла!

І стільки людей!

І всі хочуть лишити

Ту кров на тобі,

Аби знов тебе вбити...

Із тисяч зірок

Всі твої! Під ногами.

Щоб ти крокувала

Земними стежками.

Їх блискавки жалять,

Зірок не злічити...

А свічі горять —

То комусь далі жити...

Горять та й горять...

І гріхи воском змили.

Блаженні, що сплять...

І вночі не ходили.

 

 

                                                                                                                      03.10.2023 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

 

 

Щастя

 

В небі ночуючи,

Тихо сопе...

Правди не чуючи,

Щастя сліпе.

Хмара рожева

Співає йому...

Щастя наївне

Долає пітьму!

Щастя, якби ж

Ти дізнатись могло

Як в цьому світі

Людьми править зло!

Очі зімкни

І на них не дивись!

Божі жнива

Ще настануть колись!

Сміхом дитини

На ранок прилинь!

Працею днини,

Зі святом Святинь!

Вслухайся в тишу -

Вона не німа...

Пошепки бреше,

Що щастя нема.

Буцім на хмарах

То спить не воно,

Щезло, померкло

І згасло воно...

Сотні емодзі,

І смайликів лям...

Йдеш навпростець

Босоногим малям;

Голубом в небі,

Вужем у ставі

Та й стрикозою

В зеленій траві;

Небом і квіткою,

Паром краплин,

Миттю привітною

Мирних хвилин.

Згладжуєш горе,

А ще — гострий кут,

Чиниш солодким

Рожевий грейпфрут;

Віриш: наводняться

Завтра річки;

Полум'ям ясним

Засяють свічки;

Змовкнуть вулкани

І стихнуть моря;

З неба, замріявшись,

Впаде зоря...

Так! Віднайдуть

Береги кораблі.

Хмарам — небесне,

Земнеє — землі.

Ти розсміялось!

У крилах твоїх

Видно Усесвіт.

Дзвенить дітей сміх...

Мирним й солодким

Хай буде спання..!

Поки розправила

Крила брехня...

Й заки слухняно

Її хтось жує —

Інші довідались:

Щастя, ти є!

                                                                                                                    Наталія Михайлів

                                                                                                                    28.09.2023 р.

Ранкові пісні

 

Коли дива настануть зранку,

І сонце ясне в ніч зійде —

Засвітить місяць на світанку

І день у місто приведе.

Коріння дерева назовні  — 

Перегорілі зірочки,

Що не в форматі, не в каноні,

А прагнуть бути навпаки!..

Жадають дива на світанку:

Мішок грошей, нових пісень;

Що місяць, визирнувши зранку,

Затримається на весь день!

Коріння зорям заспівають,

Втирають ноги об канон,

А мавки чаром зігрівають,

Підспівуючи у півтон...

І все це диво на світанку

Обернеться в стандартний день;

Хтось дудлить фреш, хтось хлепче манку,

З мішком грошей. Та без пісень.

Тих, що співали мавки хором

Завили корені старі,

Вдивляючись потухлим зором

В перегорілі ліхтарі.

А місяцеві всі хороші!

Йому не долинає дзвін!

Запахнув день. І сходять гроші.

І сяє диво — так, як він...

І виє хор у соннім парку;

Здригаючись, земля тремтить...

А місяць, гасячи цигарку,

Сховався, дивиться й мовчить.

 

 

                                                                                                                     

                                                                                                                      05.08.2023 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

Інь

 

Ховався равлик у панцир,

Ховалося літо у тінь.

Часами і не розібрати,

Що каже улеслива інь.

Втікала стежина далеко

Та й куталась в затишний ліс,

Минаючи нинішню спеку,

Городам втираючи ніс.

Втікала де інь таємнича,

Де запах роси ще не зник,

Що вабить, приборкує й кличе

Між сосен безмовних густих.

 

Часами і не розібрати

Ту інь у безлюдних містах...

Чи варто від неї втікати?

Чого хоче Бог в небесах?

Не вгнатись за стежкою далі,

Не втертись в довіру до інь!

Ногами крутити педалі

І чути щодня той же дзвін.

Чи подзвін... І не розібрати...

Все менше на клумбі квіток...

А равлик завмер біля хати,

І янь поруч з інню замовк.

Не вгнатись за інню чужою,

Не врізати іні хвоста!

В розмові з зорею німою

Вже й стежка собі зароста..!

Ховаючи в темному лісі

Що творить блаженство і гріх,

Що дурить і янголів й бісів  — 

Ту інь, найхитрішу з усіх!

 

Зникає в вузенькій стежині...

Засмагнувши, горда й сама,

Не знаючи що буде нині,

Про завтра — й казати дарма!

Розбився равликів панцир,

Лукава стовбичила тінь

І слухала: не розібрати

Що бреше улеслива інь...

 

                                                                                                                                 06.07.2023 р.

                                                                                                                                Наталія Михайлів

Найкраща

 

У своїй кухні завше свято!

У літній дощ, що ллє із хмар,

Зайду до неї, аби взяти

Смачний і запашний узвар.

І розчинився дощ, забувшись,

Мов в шумних водах корабель;

На тій же кухні, не відчувши

Німих примар між світлих стель.

Не кожному щастить застати

Найкраще небо на Землі!

Грайливий дощ, затишну хату…

З вершками каву на столі.

Густі  дерева, жваві хмари,

Приємну літню зливу з них;

У теплий вечір добрі чари.

А вечір в ночі темній зник!

Свічки горять, неначе ватра…

Ми все йдемо, аби знайти…

Живи тепер, не треба «завтра»!

Бо завтра може й не прийти.

Лежить каміння непорушне…

Солодко-кислий яблук смак…

Найкраще в світі слово слушне

Хотілось би почути так!

Посеред тиші… Віск зітхає,

Похнюпивсь клен, узвар свіжить!

Сумує деревце –  не знає:

На нього злива налетить…

І поцілує мокре листя,

Поки складаються світи…

Ввірветься вітер на обійстя,

Щоб непомітно утекти.

Не кожному щастить… А завтра

Трояндочки зростуть малі!

В найкращий день – найкраще свято!

В найкращий вечір на землі!

 

                                                                                                                                                                                                                                                                      26.06.2023 р.

                                                                                                                                                                                                                                                              Наталія Михайлів

На дні очей

На дні очей закралось павутиння,

Де тільки дно, і більшого нема.

Бажала показатися картина швидкоплинна,

Але під краплями дощу мовчить, німа...

На дні бажань розплакалося небо,

Де тільки дощ і обертом слова;

Ідеш за ними й більшого не треба,

Втекла земля, як у дупло сова.

Затихни, вітре! Хмару непорушну

Ти не чіпай і небом не жени!

Лиш заспокой цю зливу осоружну

І шумом листя в гаю задзвени!

Подайсь туди, де трави й синє небо

Де плачуть верби і лежать поля...

Пронизав грім їдким звірячим ревом —

Знов обертом іде, німіючи, земля.

І пари слів неначе павутиння,

Ну а в очей закінчились дощі;

Думки на дні — зелене ластовиння:

Втікає в ліс, ховається в кущі.

Та б'ється серце, кров тече у жилах;

Зімкнулись вії. На самому дні

Ми розуміємо: і що б ми не робили —

Віч-на-віч з Богом в світі ми одні.

 

 

Наталія Михайлів

18.06.2023 р.

Сни

 

День марив свіжою росою,

Що гул машин під вечір стих...

Зірок сріблястою красою,

Яку вдихав посеред них.

День бачив сакури пелюстку,

Яку опівдні віднайшов.

Він ніч скидав неначе хустку,

І кутався надвечір знов.

Наснився вечору промінчик,

Алеї парковій — платан,

А озеру — слизький камінчик,

А водоспаду — океан.

Наснився сакурі схід сонця,

Який на обрії палав,

В кімнату зазирав з віконця

Й теплом ранковим зігрівав.

А океан в сні бачив небо,

Cвітил його незнану суть.

Яке не вабило до себе,

Звелівши розливатись тут.

Звелівши пінитись, а хвилі

жбурляти людям до землі;

Морські лічити вічно милі

Й нести на собі кораблі.

А небу снилася хмаринка  —

Та сонце здобула, мов приз!

Хмарині марилась сльозинка,

Що з неба падала униз...

Ніч марила південним вітром

І паром спеки на землі,

І соковитим, теплим літом,

І нектарином на столі.

Наснився їй вогонь безодні,

Ще й день, який не ловить ґав;

Той біг як мить комусь сьогодні

Й лиш їй надвечір програвав.

День плив і снив...

І бачив літо,

що марилось йому вві-сні...

Він зірочки збирав мов квіти —

Перлини на морському дні.

 

                                                                                                         

                                                                                                                         11.06.2023 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

Шепоче травень пісню літню

 

Шепоче травень пісню літню.

Барвінок стелиться в садку.

Мовчить конвалія і квітне,

Задумавшись собі в тіньку…

Що все минуло і  пропало,

А равлика вода несе;

Що теплої весни замало,

А двері замкнені. І все.

Що замість холоду – проміння,

Зігріє золотом вуста;

Краси загублене насіння

Розкішним садом пророста.

Замість дверей – велика брама,

Через яку добро везла;

І кольорів яскрава гама,

Навік зачинена від зла.

          Шепоче травень пісню літню,

Поміж дерев на зустріч йде;

Полиє дощиком привітно,

А червень тихо в лісі жде…

Шепоче до світил небесних,

І до примар позаземних,

До янголів враз безтілесних,

І до людей – ні в тих, ні в сих…

          Про те, що є. І про минуле,

Що кралося в травневі  дні.

Нагадує, щоб не забули:

«Простіть. Але забути – ні…».

                                                                                                                                    

30.05.2023  р.

                                                                                                                                                                                                                                                Наталія Михайлів

ПРОЗА НОВОГО ВИМІРУ. ЧИТАЙТЕ ТІЛЬКИ ЯКІСНЕ!

 Друга частина елітарної новели "Семів бій", яка відгукнулася  в серцях тисяч читачів після опублікування у "Дебют Газеті":

Семів бій. Частина 2

                                                                                                                                 Від Ікони Слова

Нове і гостре відео про готель на Закарпатті

 

Дивитися в You Tube

Спів дощу

 

Співав дощ тихо  –

Чули  всюди:

У гурті, в гаморі,

Одні…

Далеко йшло,

Лилось в нікуди;

На білих хмарах,

Й мутнім дні…

У висоті,

Де лазять змії,

В тумані – сніжнім,

як зима,

Покоїлись забуті  мрії…

Не ясний день,

І не пітьма…

Розплівся плющ,

Згулявся вітер,

У дивний сон

Вверх гнувся хвощ;

Тріщав вогонь,

І гасло світло…

Лиш в унісон

Співає дощ…

По шибках б’є,

Немов благає,

Ніби не  хоче

Більше злив;

Буяє цвіт,

Хруща немає,

А здалеку

Світанок плив…

І саме там,

І саме звідти –

Птахи без крил,

Вода без дна;

Розбите скло,

І навстіж вікна,

 І повня в небі

Лилась одна.

В пейзажний ліс,

В забуті зорі,

Ніч миготіла,

В слів – слова..!

Їх вітер ніс

І плив як в морі…

Лиш шурхотіла

Під ним трава.

                                                                                                        

                                                                                                            30/04/2023

                                                                                                            Наталія Михайлів