День марив свіжою
росою,
Що гул машин під
вечір стих...
Зірок сріблястою
красою,
Яку вдихав посеред
них.
День бачив сакури
пелюстку,
Яку опівдні
віднайшов.
Він ніч скидав
неначе хустку,
І кутався надвечір
знов.
Наснився вечору
промінчик,
Алеї парковій —
платан,
А озеру — слизький
камінчик,
А водоспаду —
океан.
Наснився сакурі
схід сонця,
Який на обрії
палав,
В кімнату зазирав
з віконця
Й теплом ранковим
зігрівав.
А океан в сні
бачив небо,
Cвітил його незнану суть.
Яке не вабило до
себе,
Звелівши
розливатись тут.
Звелівши пінитись,
а хвилі
жбурляти людям до
землі;
Морські лічити
вічно милі
Й нести на собі
кораблі.
А небу снилася
хмаринка —
Та сонце здобула,
мов приз!
Хмарині марилась
сльозинка,
Що з неба падала
униз...
Ніч марила
південним вітром
І паром спеки на землі,
І соковитим,
теплим літом,
І нектарином на
столі.
Наснився їй вогонь
безодні,
Ще й день, який не
ловить ґав;
Той біг як мить
комусь сьогодні
Й лиш їй надвечір
програвав.
День плив і
снив...
І бачив літо,
що марилось йому
вві-сні...
Він зірочки збирав
мов квіти —
Перлини на
морському дні.
Наталія
Михайлів
Немає коментарів:
Дописати коментар