Під покривалом

 

Листок спізнився,  вниз спадає –

Південний вітер підхопив…

Хто розвивається – літає,

Хто ні – шукає  ворогів.

Під покривалом, в дверях січня…

В каміні весело шипить;

І втеча з корабля епічна,

В дорозі, встеленій за мить.

Тут джерело, кришталь у ньому

На сонці золотім блищить,

І ковдра затишного дому,

Який ховає круглий щит.

Тріщать іскринки кольорово,

А комин дим захланно п’є;

І результат – ікони слово

Фонтанним бризом рясно б’є!

А в джерелі в той час вмирає

Вогонь, що в нього наступив,

Бо сили більшої немає

За океан, що Бог створив!

В сліпучій мряці ще він чує

Виття собак не знати де,

З «локшиною» удвох ночує,

А караван собі іде…

Обходь нас стороною, лихо!

Під покривалом наш сюрприз …

Сіамка скромна грілась тихо…

Вогненний рай.  Словесний бриз.

 

 

                                                 29.12.2022 р.

                                                                                                               Наталія Михайлів

Зимова стежка

 

Із-за вікна спішить субота,

Дерева – без птахів німі,

І прагматична знов робота,

У сніжній, дощовій зимі.

 

В ній кожен стежку свою має,

І кожного вона веде;

Сліди на собі залишає,

Хто вчора йшов – сьогодні йде.

 

Помірним кроком, а чи бігом,

Обтрушуючись від оман,

В морозі, над скрипучим снігом…

Ще й сяйво бачить крізь туман.

 

Стояли в ньому дві берізки,

Осліп безслідний голий гай;

Міх солодощів і … дві різки

Приносить людям Миколай!

 

Хто  береже – свій голос має,

Хто вірить – ловить купу див…

А стежка стелиться й чекає,

Хто, змерзши, рук не опустив.

 

Різдво передчуває місто,

В глазурі білій спить земля;

Калини грона як намисто,

Що червоніє іздаля.

 

Північний вітер дмухну ззаду,

Повз вуха гул свій враз несе:

Виття його, мороз… і зраду –

Що пережити можна все…

 

 

                                                                                                                  24.12.2022 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

Постправда

 

Безмовно і тихо,

У замкненій правді,

Пихато і порізно –

Час як вода…

Зі словом затнутим

І сірим, у зраді,

Ні біле, ні чорне –

Постправда руда.

 

Безслівно й нерадісно,

Днями  малими,

Ночами тремтячими

Мерзне земля.

З хвостом і лускою,

Очима  сліпими

Звивалась й шипіла 

постправда-змія.

 

То зглянься же, Боже!

Добро – поза часом!

Розвійся, світанку

мутна синява!

Під банями храму,

У зимні, та разом

Зникає полудня

заклята мара…

 

Буденно і коротко,

В злім павутинні,

Несміло і боязко

Суне пітьма.

То стигне, то гріє,

Звиваючись солодко…

Скрегіт зубами…

На зло. І дарма.

 

Стоїть серед поля

Глибока криниця,

А поряд – ті крила,

Що впади униз.

Бо слово – то птах,

Ну а час – то водиця,

Що в море втече,

Залишивши лиш бриз.

 

Статично і мертво

В безодню впадає,

Колись народившись

У чорній землі.

Туман розійдеться,

А час проминає.

Літати –  пташині,

Звиватись – змії.

 

                                                                          17.12.2022р.

                                                                                                                Наталія Михайлів

Із капсули – в море

 

Застелимо ніч покривалом смугастим,

Опустимо жалюзі – темінь німа…

І снігом накриє – морозним, пухнастим

Непрохана гостя – холодна зима.

То віхолу зішле, то пухом лягає,

Що вже упритул до хатів підійшла;

Морозу напустить, а сонце сховає,

Не вкроячи людям й дещиці тепла.

І стріне нас ранок  –  ласкаво й привітно,

День знов у секундах до ночі спішить.

Із капсули – в море, а з тіні – на світло,

Допоки у жилах дзюркоче й кипить!

Під льодом озерце, в каміні  палає,

Сріблясті рибини засіли на дно…

Не кориться серце, хоч зло наступає –

У капсулі жити не хоче воно!

Зиму зачаруємо  полум’ям свічки –

Внизу голубим, жовтуватим вгорі;

Уранці, як влітку, зійдемо до річки:

У пір’я ховають дзьоби снігурі.

Тонесенький дим і у воскові нитка

Розкажуть, звідкіль прилітають сніги,

Що тануть… Ця осінь минула так швидко!

З морозом змагатись їй не до снаги!

Потріскують дрова і вишня згорає,

Немовби й не чула про літа сади;

В брехні, як в болоті: хто грузне – вмирає…

Із тіні на світло нас, Боже, веди!

Застелимо ніч під засвічені зорі,

Хай місяць нашіптує: «Сонця  нема!»

Задуємо свічку, заслонимо штори…

Цілющою стане груднева пітьма.

 

                                                    01.12.2022 р.

                                                                                                       Наталія Михайлів

Осіння пісня

Промокнув день, протухло гасло,

Зняв листя клен — картина маслом!

Вогкий асфальт, лист пада, плаче...

Низенький альт, виття собаче...

У нотнім стані мовби в морі,

Під запах вогкості надворі,

У сніжнім листопаді, в тиші

Втікали з корабля дві миші...

А на землі  людськії ноги

Топтали гілля край дороги;

Під пісню вітру, танець клена

Хиталася сосна зелена...

Ховалась осінь у коморі,

Сльозились віконця прозорі;

Туман, і знов: картина маслом...

Затихнув день. І сонце згасло.

Ледь чутно шепіт голих гілок,

Здичілий регіт... Очі білок

У місті, що дрижало в болю...

Знало часи біди й розвою

Постанув день, не ликом шитий;

Шепоче клен, дощем умитий.

Про те ж, що літо за горами

Знав вітер, бавлячись снігами.

Ширяючи, веде в оману,

Не випірне брехня з туману…

На світлі жовтому злі ноги

Ховались за чужі пороги,

У нотний стан, із браком кисню,

У кимось вимолену пісню;

В витті собак, у мрячній тиші

По вуха грузнуть тії миші...

А вітер гув під гілля шепіт,

Знічев'я чув бридкий їх клекіт...

І стих він... Тільки дощ у ньому,

У місті, древньому, німому

Мишей без ліку — їм не спати,

Довіку звідсіля втікати,

Й не перевестись, не злічитись,

Снігами з бруду не відмитись!

Збивав вітрисько лапу чорну,

Шерстину розвівав потворну

У темну ніч... Туман, як в  фільмі…

Дурман, ще й ігрища подвійні!

І так життя... Диктує книгу,

Несе виття, рубає кригу

Й чека на світло, вдень і в вечір...

Кладе тягар на ніжні плечі,

Щоб той спадав. Він ж тягне, висне...

У нотний стан. В осінню пісню...

                                                                                                            19.11.2022 р.

                                                                                                    Наталія Михайлів

 

 

Жовтень у місті Лева

 

Жовтневий ранок і екран...

Іржавий дах, міські собаки;

Далекі кадри, крупний план;

І висхлі паркові гілляки.

В нім сірі постаті бредуть;

Загрозливо скриплять дерева;

Брехня, як сіра вбивча ртуть —

Розсипалась, куди не треба.

Жовтневий ранок, знов екран...

І синя мовчазна бруківка.

Левиця ходить тут і там —

Мов хтива, але горда дівка...

Солодка кава зігріва,

Промінчий теплий, інша казка...

Тривожна марилась імла,

Стареча лють, дитяча маска.

Зоря, що світові мала,

І світу цілого їй мало!

Бігом зліталися слова,

Розсипались... І їх не стало.

Щоб на світанку знов зійтись,

І вкупі танцювати танго

Ще й мовити: дива збулись!

А на столі... Сироп із манго...

Вже вогники ввімкнула ніч,

І помандрує світ за очі;

Із ранком новим пліч-о-пліч

Крокують жовтня тихі ночі.

Небесне сяйво... І земна,

Просушена за день бруківка;

Колючий кактус з-за вікна

Й забута, вицвіла дахівка...

В тій  ночі ходять лихо й сміх,

І янгол, і зла королева,

Цинічна хіть і смертний гріх,

Нічні примари в місті Лева...

Ржаві дахівки як містки —

А на екрані все як в казці —

Ведуть безумців навтіки,

А реаліст в лукавій масці.

Жовтневий ранку, зупинись!

І не міси усіх як в тісті!

Самотній лев... І його хвіст.

В безмовнім древнім своїм місті.

Де сірі постаті бредуть,

Приліг туман, немов із вати.

Брехні стіна, підступна ртуть...

Коли ж би всіх вас розпізнати...

 

                                                                                                                                  19.10.2022 р.

                                                                                                                                  Наталія Михайлів

 

Творити Дива

 

Куйовдилась в небі білява хмаринка,

Над храмом летіла, спадала униз;

Знесіння повела донизу стежинка,

Тріщав під ногами тонесенький хмиз…

В безкрайніх полях гостродзьобий лелека

Когось обіцяв. Та й втікав в небеса...

Стелилась до моря дорога далека,

А там нас чекала без краю краса.

А подих незгоди прийшов і нас міряв…

Життя фарбували ми в ритмі із ним;

І Львів довоєнний стояв і не вірив

У темряву вулиць, в асфальтовий дим.

Завило над містом, закрилися штори…

Нарешті із мряки ліхтар засіяв!

Безпечно у лісі було, як учора…

Осінній маслюк з-під листочків стирчав.

А будні затягують міцно… І сльози,

І благо приносять – ми ті, хто ми є.

Із вірусом вчора на «ти», ну а зараз

Дух втечі й тремтіння в повітрі снує…

Не вір і не бійся! Просити негоже…

Жага до життя в кожнім серці жива.

Хай янгол хоронить усе, що є Боже!

А нам йому в поміч творити дива…

                                                                                                                        Наталія Михайлів

                                                                                                                        15.10.2022 р.

Сироп із манго

 

Золото осіннє

Сиплеться до Львова;

Стукіт крапель на даху,

І пташина мова.

Листя крутиться отут  –

Танець в стилі танго;

Яблука печені ждуть

І сироп із манго.

Спомин в дерева бринить

Про зелену одіж;

Жовтень нічкою не спить,

А ходить босоніж.

Слово вилетить з вікна –

Не піймаєш знову;

Віра в осені одна –

В золотеє слово…

Що воно в твоїх руках –

Теплеє як осінь;

Дощ гуляє по дахах,

А зима – на носі.

Слово звурдилось десь там,

А постправда в дії…

Думки линуть в «Інстаграм»,

Як нічні повії…

Висота ж лише одна,

І всього тут треба!

Злива осені земна,

А межа – це небо!

Вітер із фонтану п’є,

Лист пожовклий косить…

А сироп із манго є

Золотий, як осінь…

Жде, гарячий, на столі,

Смаком огортає…

Небо в когось на землі.

А чиєсь… Хто знає…

 

                                                                                04.10.2022 р.

                                                                                                                                Наталія Михайлів

На висоті

 

На висоті подвоюється світ

Збігає час, як поміж рук водиця;

На висоті Землі так мало літ,

А час, що втік, не може зупиниться…

         На висоті удачі силует

Пливе. І схожий пліт на кригу.

На висоті бажань твоїх пакет

У купі йде, а ти  гортай його як книгу.

         І обирай своє – не спиниться хода!

Вогонь згаса, що нам його не треба!

Внизу струмком тече жива вода,

Із висоти, з самісінького неба…

На висоті достоту різних рам

І меж – змішались дні і ночі…

Звивається змія, плює у спину хам

І заглядає крадькома у очі.

         Стирання меж… І піт вогких долонь

         Прилипне до непевного каміння.

Слизькі ми теж – крізь камінь і вогонь,

Роззявлені роти, скавчання і шипіння…

На висоті Божественна любов,

А не земна! В ній – не перестаратись…

На висоту так треба знов і знов!

І берега б іще на ній дістатись…

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                     23.09.2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Наталія Михайлів

Міст

 

Дичіє яблуня,

А гіллям – ріст,

З дощок на річечці

Проклали міст...

Мовчання – золото,

Рука тверда;

Плюй в очі лихові,

М’яка вода!

Трава радіє тут

Новій росі,

Сосна пишається

В своїй красі…

Одежу зшила

Собі течія;

Неслась, звиваючись,

Немов змія…

Стояла зосібна,

Стулився міст…

Мовчання плакало:

«А де твій ріст?»

В рибини срібної

Гнучке тільце;

У маски рідної

Позич лице!

І осені

зотліє мить,

Із соснами

Вона тремтить…

Тягнись до моря!  –

Мостик занімів;

У його горя вже

Вогонь зотлів...

Дрова не зрубані,

Лягала путь…

А дикі яблука

Усе падуть.

У річку…

Сльози втер

Дощатий міст –

Вражав його тепер

У дички ріст.

                                                                                                                                                                                                                                                      19.09.2022 р. 

                                                                                                        Наталія Михайлів