На висоті

 

На висоті подвоюється світ

Збігає час, як поміж рук водиця;

На висоті Землі так мало літ,

А час, що втік, не може зупиниться…

         На висоті удачі силует

Пливе. І схожий пліт на кригу.

На висоті бажань твоїх пакет

У купі йде, а ти  гортай його як книгу.

         І обирай своє – не спиниться хода!

Вогонь згаса, що нам його не треба!

Внизу струмком тече жива вода,

Із висоти, з самісінького неба…

На висоті достоту різних рам

І меж – змішались дні і ночі…

Звивається змія, плює у спину хам

І заглядає крадькома у очі.

         Стирання меж… І піт вогких долонь

         Прилипне до непевного каміння.

Слизькі ми теж – крізь камінь і вогонь,

Роззявлені роти, скавчання і шипіння…

На висоті Божественна любов,

А не земна! В ній – не перестаратись…

На висоту так треба знов і знов!

І берега б іще на ній дістатись…

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                     23.09.2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Наталія Михайлів

Міст

 

Дичіє яблуня,

А гіллям – ріст,

З дощок на річечці

Проклали міст...

Мовчання – золото,

Рука тверда;

Плюй в очі лихові,

М’яка вода!

Трава радіє тут

Новій росі,

Сосна пишається

В своїй красі…

Одежу зшила

Собі течія;

Неслась, звиваючись,

Немов змія…

Стояла зосібна,

Стулився міст…

Мовчання плакало:

«А де твій ріст?»

В рибини срібної

Гнучке тільце;

У маски рідної

Позич лице!

І осені

зотліє мить,

Із соснами

Вона тремтить…

Тягнись до моря!  –

Мостик занімів;

У його горя вже

Вогонь зотлів...

Дрова не зрубані,

Лягала путь…

А дикі яблука

Усе падуть.

У річку…

Сльози втер

Дощатий міст –

Вражав його тепер

У дички ріст.

                                                                                                                                                                                                                                                      19.09.2022 р. 

                                                                                                        Наталія Михайлів

Павутиння

 

Погідно і тихо

В деревах надворі;

Гнізда спадають

На землю поволі.

Гілки високі

Скидають начиння,

В травах внизу

Сплів павук павутиння…

Слиною в’язкою

Робив «замануху»,

Піймати у неї

Без досвіду муху…

Небо ж високо

У теє вглядалося,

Листя засохло,

Хмарки розчинялися…

Морок вже гуснув,

Дув вітер у спину;

В нетрях павук

Плів свою павутину…

Жовкне подвір’я,

Туман наростає…

В полі сітки

Свої знов напускає…

Віяло вітром

І знову грозою,

Грім непривітно

Гарчить над вербою.

Гілля сосни –

Пишні і волохаті,

Чули казки,

Тягнуть лапи рапаті…

В зоряне небо

Листків круговерть…

Сіток більш не треба –

Поповз павук геть…

                                                                                                                              10.09.2022

                Наталія Михайлів

Світло

 

Поки тепло

доконечно не згасло,

Світло із неба

Полиє нам вчасно.

Темрява зловить

В долоні гребущі,

В пазурі чорні,

В клики неминучі.

І заскрегоче,

Землі прикусивши,

В темряви промінь

Осінній купивши;

В сонця промінчик

Нахабно забравши,

В денного світла

Те сяйво укравши.

Тихо крадеться –

Не чутно й не видно,

З заздрощів преться. –

А сонцю погідно!

Мирно і радісно –

Це не здолати!

В радості день

Нереально одняти…

Темряви ж тінь

Не потрібна нікому,

Панові – панське,

Малеє – малому…

Тільки ж тепла

Обидвоє жадали,

Діяли, їхали,

Вірили, знали…

Але ж тепло

Відозветься у тому,

Хто вже пізнав

Від душі праці втому;

Хто не лякався

Долонь всегребущих,

Вічно невдячних,

Брудних, всюдисущих.

Що так і лізли,

Спочинку не знавши;

Їхали, йшли,

Пересвідчившись, знавши…

Лапи гребучі

І ноги невтомні,

В ночі холодні,

Світанки безсонні…

Тут, на Землі,

Раю і не дістались,

Мрії дрібні.

А гілки обламались…

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                 04.09.2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                 Наталія Михайлів

У осінь із миром

 

У літа попросить

Пробачення щиро,

У сонця тепла,

А для землі – миру.

І штилю у моря –

Лихого  й солоного;

В теплиці надворі –

Томату червоного;

Стиглого, повного

В осінь врожаю,

І яблук – таких,

Як в Едемському раю;

Краси золотої

І зустрічі вчасної,

Удачі простої

У свічі незгаслої.

Крутиться куля –

Від Сонця ховається…

Кутайсь тепліше! –

Земля обертається…

Холод все ближче,

Жовтіє горішне

Й сідає все нижче

Вже сонце торішнє.

І просить пробачення

В серпня у пору,

Коли він сховався,

Як сіно в комору.

Як заєць в кущі,

Лишивши врожаю;

І прийдуть дощі,

Як в Едемському раю,

Тоді, як вигнання

спіткало людину,

Аби зацінила

Земную хвилину.

У осінь і дощ

І у спеку, що згасла,

Земля ледь вловимо

Й незмінно прекрасна…

А спогад зігріє

Під сонцем горішнім;

Томат червоніє

В Едемі безгрішнім…

У миті осінньої

Просимо щиро

Удачі нетлінної,

Світові – миру.

 

                                                                                                            02.09.2022 р.

                                                                                                                        Наталія Михайлів