Карпати: Тустанський маршрут
Шлях до Тустані настільки популярний, наскільки може стати головним болем. Запланувавши мандрівку, запасіться часом: в одну зі сторін можлива кількакілометрова тягнучка ... Озираюся: ні початку, ні закінчення шеренги з автівок не видно, машини рухаються зі швидкістю балійської черепахи, в салоні – задуха, в руках – книга і лимонад.
Мрія побачити Тустань зародилася давно, адже це – одна із найвідоміших туристичних точок на карті українських Карпат. Від могутнього колишнього міста-поселення площею у три гектари лишилися: а) деякі музейні експонати; б) скелі, що слугували святилищем іще язичникам; в) результати досліджень істориків про фортецю, аналогів якій в свій час в Європі не було. Ну і її графічне відтворення, зроблене видатним дослідником Тустані Михайлом Рожком.
Нарешті корок розсіюється й невдовзі ген-ген синіють верхівки Карпатських гір, одна з котрих – неодмінно Парашка, названа в честь вбитої дочки князя Святослава. «Гориш! Гориш, Парашко!» – кричав доньці батько з тієї самої гори. Вона не чула, зате чули гори. І люди. Звідти й пішла, кажуть, назва села, поруч з котрим розташовані скелі – Урич. Принаймні так оповідає одна з легенд. Інша – більш популярна – власне на цій горі слуги Святополка відрізали Парашці голову.
Назустріч мчать автомобілі, розгорається чи не останній спекотний день у році. Під голосне прочитання тутешніх легенд спека посилюється, ми проїжджаємо три невеликі мости над річками Стрий та Опір.
Період князів позаду й тепер цими шляхами мандрують залізні коні місцевих та туристів. Автошлях, до слова, добрий, що й не дивно: траса «Київ-Чоп» – міжнародного значення, неподалік – кордон з Угорщиною. Колись Україна собою закривала шлях до Європи монголо-татарам, кров, яка тут лилася, не раз ставала спасінням цілої цивілізації. Та спопеливши 250 руських міст, Тустань татари обійшли боком. Кажуть, відвадили їх хитрістю.
За вікнами минають гуцульські хатинки, сонце здіймається вище і вище. «Вважай там не впади з тих скель, я чула, вони на волоску тримаються!» Ввічливо завершую телефонну розмову, з полегшенням покидаючи душний салон авто. Нащадки гордого і непокірного племені білі хорвати – теперішні гуцули –– приємні і чуйні. Язик не тільки до Києва доведе, він і по Карпатах поводить! «Тустань? Правильно їдете! Во так во пр-р-р-рямо, а там за вказівниками!» ОК. Тепер же на водіїв, які звернули вправо у селищі Верхньому Синьовидному (найкоротший шлях до Тустані), чекає не настільки рівна дорога. Втім, загального враження від мандрівки це не псує. Бо справа і зліва – «могутні гори русинів», як називав Карпати угорський історик Шиман Кезаї. Карпати сьогодні – це чиста видовищна природа, насичене киснем повітря, це мекка туриста – любителя «повільного» споглядального відпочинку чи екстремала, здатного хоч вже і без вагань здійнятись на гору з палаткою за плечима. Це дорогі готелі і ресторани, а разом з тим – щирі місцеві жителі, готові приютити туриста, якому ніде заночувати. Це таємниці гуцулів-мольфар, які, століттями живучи пліч-о-пліч з вовками, вже вивчили, кажуть, їх мову. Це загадка і енергетика, яку не передати словами, її можна тільки якось іманентно відчути, щоб потім знову загубити у метушливому місті ...
Нарешті – Тустань. Де-юре це заповідник, де-факто – зона, де пізнаєш українські природу й історію. Родзинка – знані Урицькі скелі. «Не буде навіть суперечністю припустити, що в глибині, за входом до печер, зокрема на північному берді, донині існує святиня богів з постатями людей і звірят, де ще довго після прийняття християнства прихильники старих богів зі своїми жерцями приходили тут віддавати їм честь», – писав Іван Вагилевич.
На вході до території, за перетин котрої беруть символічну плату, можна придбати літературу про Тустань і Карпати, путівники тощо. Уважно оглядаю скелі. Здалеку здається, що й дійсно: одні камені можуть от-от покотитися, інші – відколотися. Та жодного такого випадку зафіксовано не було, хоч їм – 50 мільйонів років, вони – ровесники Карпат!
Саме на цих скелях в ІХ ст. білі хорвати збудували фортецю, тоді одноповерхову. Предмети побуту «племені сепаратистів», як називає їх історик Роман Щур, збереглися донині. Вони представлені в музеї неподалік. Річ у тім, що князь Олег концентрував руські племена навколо Києва. Ніхто особливо не протестував, окрім… пращурів теперішніх гуцул, котрі ніяк не бажали поповнювати собою велику державу.
За подальших князів Тустань розбудували, виникли поверхи. Роль рупора Галицько-Волинського суверенітету фортеця відігравала майже до середини ХІV ст. доки, попри тривалий та гідний опір, її не взяли поляки. Це і стало початком занепаду. Сьогодні від мурів могутнього фортечного міста, яке століттями доводило свої незламність та міць, не залишилось нічого, окрім їх невеликих уламків, фрагментів посуду та зброї. Скелі ж – єдине, що зосталося неушкодженим.
На них видно творіння перших освоювачів. Підходжу до каміння, щоб роздивитися відомі малюнки, зроблені людьми три тисячі років тому.
«Якась старинна давна запропавша культура записала твердими і глибокими буквами свої сліди», –так про вигравірувані наскельні знаки міркував Іван Франко.
Обличчя, що можна його розгледіти на цьому камені – антропетрогріф, тобто зображення людиною палеоліту самої себе
З приводу походження прототипів сучасних картин існує й інша думка: це знаки від морських звірів, які лишилися після обміління моря Тетісу, дном котрого мільйони років тому були Карпати. У цьому зв’язку пригледілася мені одна зі скель, яка за формою дуже нагадує рибу. Погляньте.
«Я безстрашно лазив по них (скелях – прим. Н. Михайлів), вибираючись майже прямовисними стінами на обвітряні і ковзкі вершини – не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості…» І зрілим, і ще гімназистом, Іван Якович Франко часто приходив сюди, до Урицьких скель.
Ложечка правдивого дьогтю. Того дня на очах у багатьох ледь не сталася трагедія: чоловік сперся на огорожу, як бачите дерев’яну, а та зламалася (саме її видно зліва на фото нижче). На щастя, фізична підготовка дозволила щасливцю втриматися на мосту. Остовпілі мандрівники висновували: у гірській турточці з такими обривами і напливом людей теперішньої дерев’яної огорожі не достатньо.
Нижче поруч зі скелями – струмочок, над котрим звели міні капличку. Тутешню воду п’ють як святу. Біля каплички ажіотаж: дорослі і діти юрмляться поруч із джерелом, хтось набирає водицю в маленькі пластикові пляшки, інші – у більші. Помолившись, ковтнувши води й умившись нею, кидаємо в назначене місце по копійці. В моїх долонях щойно був напій карпатських довгожителів – кришталева вода із гірських глибин – те, чим дійсно варто наповнитися! Не час від часу, але щодня. Пийте тільки чисту воду!
Вже вдома, з куплених на вході до музею книжок дізнаюся: є достовірні факти про зцілення тутешньою водою пацієнтів з очними захворюваннями. Серед них, за його ж власними зізнаннями, – той же Іван Якович. Лікувальні властивості Урицької води обумовлені її особливим складом, а саме – підвищеним вмістом бактерицидних органічних речовин – фенолів.
На зворотному шляху можна побачити місце, знакове в культурі сучасної країни. Щороку, у перші вихідні серпня тут проводять фестиваль «Ту стань!» – відтворене середньовічне дійство. Кажуть, воно занурює у тогочасну атмосферу й вартує того, щоб стати його частинкою.
На цій гірській галявині раз на рік оживають рицарі, скоморохи, ремісники…
Подорож на природній амфітеатр, як часто називають Урицькі скелі, нагнала доброго апетиту. Втомлені і щасливі мандрівники падають за столи, котрі, здається, на них і чекали. Лунають замовлення пропонованих смаколиків – смажених на вогні м’яса, овочів. Привертає увагу міні-ринок з безліччю карпатських сувенірів. Та все чого зараз прагне душа – до чистої карпатської води, котрої багато, котра утворилась із тисяч маленьких джерел й продовжує стікати, щоб змити з людини втому і все, що заважає просто радіти життю. Я поспішаю до води, яку п’ють і в якій купаються мольфари, щоб просвітити розум й очистити душу.
Нерукотворний природній шедевр лишився позаду, у мене – зроблені світлини, куплені книги і неймовірні враження від побаченого нагорі. Придбавши ще запашного карпатського мила, поспішно сідаю в автомобіль з єдиним бажанням – легко і без вагань, вперше і востаннє у цьому році, зануритись у чисту гірську річку.
А під мостом, ближче до Верхнього Синьовидного – автомобілі, палатки, розстелені рушники і капи, вогнища, на котрих смажиться м’ясо й відпочивальники, що ловлять останню цьогорічну спеку. Річка Опір гостинно приймає усіх. Обережно ступаючи по дрібній гальці, чоловіки та жінки несуть в руках кущі якоїсь рослини. З’ясовую, що це м’ята.
Усім рекомендую пікнік у горах, тим більш, що нас ще очікує бабине літо.
Як не вивертайся, ти –часточка природи. Усвідомивши це й звернувшись до неї, можеш наблизитись до себе самого. З усіма екзистенційними наслідками, які з цього випливають.
Гірська річка – природня джакузі. Й немає значення, де ви живете – у Харкові чи
Львові, Києві чи Мінську – ви маєте побачити ці гори й скупатися у їх воді!
Догорає день, а з ним і Тустанська мандрівка. Наступного разу мрію побачити Кам’янецький водоспад чи Гуркало, здійнятися на славнозвісну Парашку, історичну Маківку або могутню Говерлу. Цікаво було б потрапити на фестиваль. Та неодмінно знову напитися карпатської води прямо із джерела – жодних лимонадів!
Наталія Михайлів
Львів-Тустань-Львів
Усі фото: Наталії Михайлів
В тексті використано історичні матеріали із нарису-есе Романа Щура «Тустань»
Немає коментарів:
Дописати коментар