Неможливого не існує

Неможливого не існує

Кращої мами, аніж реалізована, донечці не знайти, — ось думка, котра дає крила леліти на одноденний суботній тренінг “ Персональний менеджмент і розвиток інтуїції”, без жалю лишивши шалений сихівський вітер, проблеми першого прикорму, алергію на ніжній дитячій шкірі, усмішку на три перші зубчики і нездоланну сімейну кризу за межами відремонтованого приміщення. Добігає дванадцята, тривогу розбавляє кураж...Тоненькі шпильки цокають бетонними сходами, коридор полонить характерне відлуння. Діставшись бізнес-центру, що на окраїні міста, прудко долаю сходинку за сходинкою. А вже за хвилину-другу безмовну тишу наповненого штучним світлом фойє обривають запитання білявки-адміністратора — усміхненої жіночки середнього віку. Прізвище, ім'я, по-батькові, квитанція про сплату... Після мене сюди по одному заходять троє чоловіків: один — високий, років сорока п'яти, другий, блондин — вісімнадцяти, третій — двадцяти з половиною, за ними — юна особа, яку матінка-природа нагородила пишними формами і тихим дівчачим голоском. Нарешті:

- “Добрий день!” — Поріг перетинає не хто інший як... сама Енн Хетевей.

Знайома розгубленість, з якою Андреа, героїня акторки у нашумілому “Диявол носить Prada” поспішала в редакцію престижного глянцю на співбесіду, та ж неслухняна гривка на лобі, довжелезні ноги й великі очі.

За вікнами березень. В комфортній для всіх тиші вслухаємось у свист вітру, що долинає з вулиці. В повітрі витає дух очікування. Мене ж пробирає цікавість — хто ця “Енн Хетевей” по-львівськи, де зайнята, як і чим живе? Гучність, з якою троє чоловіків обговорюють вчорашній футбольний матч, наростає, білявка з'ясовує якісь організаційні питання, притуливши до вуха слухавку стаціонарного телефону, а довгонога панночка із голлівудським обличчям розмотує велетенський шарф кавового кольору, який, немов підступний змій, ховав її витончену шию й в полоні котрого здалеку вона скидалася на полярне ведмежа з радянського мультика. Опісля красуня зітхає, “падає” на вільне крісло й, здається, медитує. Сідаю ближче і от: Світлана не тільки обізнана, що як дві краплі води схожа на популярну акторку, вона — фанат екранізованого бестселера і... теж журналіст. Для місцевого “жовтенького” видання підшукує рецепти страв і анекдоти, готує новини про зірок, складає гороскоп... Чоловіки замовкають, один з них підіймає руку, щоб зиркнути на годинник — рівно дванадцята. Надокучлива гривка вкотре зсувається на велетенські карі очі “Енн”, та досвідчено здуває її.  

- Я завжди хотіла стати журналістом. Але й уявити собі не могла, що через рік роботи в редакції вивчу п'ятдесят варіантів приготування картоплі та імена всіх дітей Бреда і Анжеліни. Це — повний аут. Не хочу. Не буду.

-Чому? — дурнувате питання само зривається з моїх вуст. Це ж очевидно — чому?! Бо в неї на лобі написано: вона не звідси, не з сірого світу постколоніальної держави, не з цього часу дешевих новин й бульварних газет.

-Ну як такий гол пропустив?! — викрикує високий немолодий чоловік у піджаку, поки його співрозмовники, поглинуті досадою за рідну збірну, гірко посміхаються.

Уся в собі, трохи нудьгує повнощока юнка. Вважаючи, що ніхто не помічає, високий чоловік зі сивиною на скронях косить очі вниз, на її пишні груди, що вириваються з кофтини із велетенським вирізом, немов на волю. Адміністратор підводиться, показово втупившись у годинник. Потім вирішує зробити вигляд, ніби від неї тут щось залежить:

-Тренера звати Вікторія, зараз вона всіх вас закличе. Прошу чекати.

-Бо не моє. — Нарешті тихо відповідає Свєта, схиливши голову. — Я хочу робити репортажі з тижнів мод, — оживає дівчина, — а не писати для цього сільського додатку! Розумієш? Головний редактор думає лиш про прибутки, платить мінімалку, колектив... вже взагалі мовчу. Дістало!

Розумію. Коли вродлива дівчина приблизно мого віку цілеспрямовано ввійшла у білосніжні офісні двері, я й уявити собі не могла, що за якихось десять хвилин вона простодушно зізнаватиметься мені в такому особистому...

- Ми живемо в провінції, тут моди нема!

- Жартуєш? Відкрий журнали, розраховані на жінку з високим доходом !..

Вона заперечливо киває:

-Не мої це слова... 

-Зараз, дівчатка, будете заходити. Один, два, три, чотири... Віка, шестеро чоловік! — Здається, вона таки щось тут вирішує.

-Всім добрий день! Мене звати Вікторія...

Березень продовжує лютувати, відкритий погляд тренерки по черзі зупиняється на кожному з нас, а потім лине за вікно, де ліпить мокрий сніг, а необітнені гілки голих дерев легенько ляскають по шибках пластикових вікон. Потім вона пафосно окреслює досягнення декількох попередніх учнів, прирівнюючи свої заняття ледь не до священнодійства.

— Людей, якими ви ввійшли сюди, більше нема. У кожного з вас своє покликання і ціль, ми визначимо її, чітко побачимо і навчимося досягати. Вам дуже пощастило.

Віднині ми складаємо план на день, тиждень, рік, спілкуємося виключно з більш успішними, щодня медитуємо і візуалізуємо мрію. Отож, на старт! Кожному вже зараз належить побачити в деталях бажану життєву картину і описати її присутнім. Мрієш про автомобіль — назви марку і колір, який салон, куди і з ким проляже твій шлях. Якщо про гроші — скільки їх, на що витратиш тощо. Стає цікаво.

Заповітна мрія наймолодшого учасника тренінгу — білявого маклера — продавати по п'ять квартир з євроремонтом на місяць, всі в центрі міста.

-І все? — цікавиться Віка.

-А решта і так прийде.

Під “рештою”, як зізнається юнак під Вічиним натиском, малася на увазі машина “Беемве”, котру друг прижене з Німеччини і квартира в новобудові, яку планується взяти в кредит. Ось і все. Щодо дівчини, то вона в такого успішного фацета “наклюється” сама”... Усі зареготали, а Віка пропонує хлопцеві ще й уявити, як шелестять у нього в руках купюри, як він вдихає їх запах... Той посміхається. 

Молоду власницю видатного бюсту звати Оксана. Вона уявляє собі великий особняк за містом (зараз живе з мамою в квартирі, де кухня і ванна спільні з сусідами), високого доброго чоловіка і трьох дітей. Найстарший з чоловіків, Валерій, помітно оживає. В омріяному будинку Оксани дві ванних кімнати, одна рожевого кольору, інша — зеленого, три дитячих і велика вітальня. Валерій, якому так і не вдалося відвести гарячий погляд від грудей Оксани, і Юрій, двадцятишестирічний безробітний, відмовчуються. 

Нарешті настає черга Світлани. Прибравши неслухняну гривку, вона примружує бездонні очі, розслаблює виразне обличчя і зізнається, що бачить себе поряд із Анною Вінтур, шефинею американського «Вог», одного з найавторитетніших модних глянців у світі. І ось її омріяна картина: на показ “Вів'єн Вествуд” у парі з головним редактором прибуває її заступниця та одночасно головний редактор відділу “Мода”. Нею і є Світлана. Вікторія не знає що сказати. Здається, затихло усе на світі. Оксана чомусь ніяковіє, а красуня з амбіціями сумно продовжує: в Україні модна індустрія розвинена слабо, часто матеріали замовні, до якісної модної аналітики далеко. Та й чи затребувана вона?  

Песимізм учениці явно не до вподоби Віці, та поки вона мовчить.

-Є журналісти, котрі спеціалізуються на моді, — продовжує Свєта, — але вони тут рідкість, як і журнали, котрі б фахово інтерпретували колекції. Добре на моді знаються стилісти, але ж вони не здатні говорити про неї так, як це зробить журналіст, закоханий у це елітарне мистецтво!

Овва! “Андреа” вправляється у красномовстві — журналіст від Бога, ні дати, ні забрати. Безробітний Олексій широко роззявив небагатослівного рота, маклер думає про квартири, а Валерій зосереджений на Оксані. Я ж тільки тепер згадую, що бачила об'ємний шарф, дуже схожий на той, котрий Світлана розмотувала зі своєї шиї, в осінньо-зимовій колекції чи Miu Miu, чи то Lanvin... Ні, переді мною не Свєта, не українська дівчина без імені й багатих батьків, приречена провести життя у провінційній редакції. Це — стажист Андреа, проактивний ентузіаст, винахідник з жагою підкорення світу. Обличчя дівчини набуває замріяної ніжності, та попри бажання сказати щось іще, вона замовкає й зітхає, сумно схиливши голову, на якій сліпуче блищить здорове темне волосся.

-Увага. Запам'ятаймо одне правило. Ми ж хочемо, аби все, що ми візуалізували, здійснилося? — Тренерські слова звучать спокійно, навійливо, рішуче. — Повторюємо зі мною і віримо... — Вона закриває очі. — Неможливого не існує. Ще раз! Із усією вірою, яка в нас тільки є!

Неможливого не існує. Слова немовби проходять крізь час, суворий і невблаганний, джерело досвіду й розчарувань. Я знову повертаюся в минуле, на шість років назад, в той вітряний березневий день, штучно освітлену кімнату п'ять на п'ять, у коло з семи чоловік, котрі, заплющивши очі, дружно взивають до чогось чи когось всемогутнього, пропонуючи йому єдине, що в них на сьогодні є: свою віру.

План складено, новий заряд енергії отримано — мерщій додому. Іноді достатньо простого усвідомлення, що, попри все, не полишаєш зусиль, натхненно повертаєшся до усмішки на три маленькі зубчики й проблем, які ніхто крім тебе не вирішить.  

У світовому супербестселері “Диявол носить Prada”, блискуче екранізованому за участю Меріл Стріп та Енн Хетевей, Андреа, героїня другої, попервах до моди ставиться зверхньо, скептично, мовляв, це явище для поверхневих, пустих жінок. Тоді Міранда Пріслі, головний редактор видання, куди героїня влаштовується на роботу, виголошує фразу, що розлетиться світом, мов тонкий бісер, її цитуватимуть реальні мистецтвознавці, культурологи, історики моди, маркетологи, журналісти... Ось суть: кутюр'є вирішують за вас, що ви будете носити, поки ви стоїте переді мною в своєму немодному синьому светрі, висловлюючи зневагу до їх творінь. За словами Світлани, саме “Диявол носить Прада” навчив її правильно розставляти пріоритети.  

Гіллясті дерева вже кілька разів змінювали убрання, коли одного літнього дня випадково з'ясовую, що в нас із дівчиною, в котрої я з успіхом вчилася мріяти, є спільні знайомі. Вони й повідомили: Свєта полетіла до Канзасу — жити і працювати. А вдруге потрапивши до львівського бізнес-центру, у стінах котрого змінюються долі людей, зустрічаю Вікторію, життєрадісного коуча, сьогодні серйозну й задуману. Розмова невимушено закрутилася навколо занять та учнів.

-Ніколи зумисне не цікавлюся їх долею. — Знизує плечима жінка. – Той, хто довіряє тренеру, сам розповідає про зміни в його житті, якщо хоче.  Лише тому, що Валерій – її однокласник, вона побувала на їх з Оксаною, котру він вподобав собі на її занятті, весіллі. Пара та двійко їх діток щасливо живуть в його заміському будинку. Сяє фірмова Вічина усмішка й невдовзі вона спішно прощається, не запитавши, як після тренінгу склалися справи у мене. Хоча, якби вона це зробила, отримала би вже мою загадкову усмішку і відповідь: “Неможливого не існує”

29.01.2018 р.

Наталія Михайлів