May

6

Розцвісти

— Я виснажена! —  Скаржиться Юля.  — Цілими днями бігаю як ошпарена, ввечері ні на що не вистачає сил... Добре, що хоч в перукарню сьогодні встигла! Замість обіду. Мені випрямили волосся, завтра побачиш.

Слухавка стаціонарного телефону аж вібрує, та Юлю не спинити:

— Завтра, — ще важчий день: два суди, два клопотання про відкладення й нові справи. Позовні треба написати  до п'ятої години! І вічно йому все не так!

З того літнього дня, коли ми з Юлею урочисто взяли в руки дипломи юристів, минув майже рік. Бачилися за весь цей час лиш кілька разів. Щоразу Юля скаржилася на зайнятість і нарікала на боса.

Весняний вечір рясніє хрущами і ніжним квітковим запахом. Двері на вулицю зачинились, в кімнату влетіло прохолодне повітря і втома бере верх над усіма вечірніми планами — я не сказала Юлі про те, як чудово її розумію.

Наша дружба починалася із безкінечних сварок: мене дратував її прагматизм, у відповідь на зауваження вона називала мене “прикрою”. Ситуація кардинально змінилася, коли я прийняла Юлю такою, яка вона є, на відміну від студентів академічних груп, які подруга-індивідуалістка була змушена змінювати. Не раз я полишала аудиторію, де Юлі перемивали кістки, щороку вгадувала із найпрактичнішим подарунком на день її народження й допомагала прощати викладачів.

Теплий квітневий вечір змінився погожим днем, що гасне так непомітно, як і пролетів. Ратуша, котра виднілася з вікна мого офісу, постала переді мною у всій своїй красі. На площі Ринок юрмляться туристи, лунають звуки скрипки і пахне смаколиками. А був час, коли в її будинках ховалися приречені на смерть, що потім їх виводили звідти під дулами автоматів. “У Львові вісімнадцята година і сорок хвилин, друзі, маємо аж двадцять три градуси із позначкою плюс...” — лунає із радіоприймача. Над головою прапор з емблемою міста. Площею, якій більш як півтисячі років, проїжджає трамвай. Вуличні музиканти простягають капелюха, а молодий хлопець — рекламний флаєр. Молодь галасує, десь далі шумлять авта. І тільки вони непорушно мовчать. Старезні будинки з бароковими барельєфами продовжують тримати при собі свої таємниці. Хто всі ці античні красуні на фасадах? Й чи можна у ХХІ столітті бути щасливою і коханою, впевненою у власній неповторності, залишаючись просто жінкою, а не агрегатом для заробляння грошей і накопичення соціальних почестей?

 За  п'ять хвилин ми з Юлею красномовно усамітнимося в затишній лаунж-зоні нашого улюбленого ресторану, куди офіціант принесе “Цезар” і  м'які запашні грінки з маслом із зеленню і часником.

Поки на столі непомітно з'являється меню, попередньо домовляємось уникати розмов про клієнтів, суть і сторони спорів, суми позовів, зарплатню, суддів, суди і все, що не схвалили б наші роботодавці — й без цього є про що поговорити.

Юля хвалиться, що вони відзначали новорічний корпоратив в одному з найкращих ресторанів міста. Щоправда, з історії Львова їй відомо: колись у його приміщенні нацисти облаштували катівню...

— Мені б ця грінка там в горло не полізла!

— Чого?—  Дивується подруга.

— Через інформаційне поле.

— Яке поле? До речі, чого ти нічого не кажеш про моє волосся?! Дві години випрямляли, я заплатила до біса грошей!

Намагаючись не завадити бесіді, офіціант в білосніжній сорочці і з випростаною спиною неголосно повідомляє, що грінки можуть подати лиш з білого, а не з бородинського, як зазвичай замовляє Юля, хліба. Та ствердно киває. У витончених нішах горять свічки. Ми любимо цей заклад за час, який втікає тут не так швидко, як на роботі, за люб'язно завжди  відчинений перед нами VIP-зал у білосніжних тонах й уважний персонал із кредо: “Ваш будь-який каприз...”

— Напряжно... — Зітхає Юля.— Тільки вибіжу з офісу за чимось — дзвінок: “Ти де?”

Я ніколи не цікавилася прізвищем Юлиного боса, а вона — підприємством, на якому працюю я. Ми жодного разу не обговорювали клієнтів чи тонкощі роботи. Бо не конкуруємо — це адвокати, в котрих ми працюємо, нехай між собою змагаються, якщо не дано їм збагнути: суперників мають тільки невпевнені в собі і непорядні бізнес-одиниці. Місця вистачить всім. Та й не відомо, як повернеться доля, а втрачати друга неправильно за жодних умов. Відколи ми з подругою на цьому зійшлись, то розмовляли про роботу вкрай поверхнево.

— Я тебе знаю, — вигукує раптом Юля, — грінка б тобі не полізла, а салат з якимось там... анчоусами — ще й як!

— Справа не в цьому. —  Заперечую подрузі. — Просто дивно виходить: в Європі в таких місцях роблять музеї...

—  Я мала задерти голову на тому корпоративі і бути голодною? Чи теж вмерти? Ні: сісти і плакати!

Юля переконана: скільки б їх не було, тим, хто вкривали Львів своїми тілами, уже не допомогти. А жити треба сьогодні:

—  Ти думаєш тут, де ми зараз сидимо, ситуація з тим полем краща? Весь центр Львова — колишній цвинтар!

“Цезар” тим часом подають двоє: Юлі — з лососем, мені — з куркою.

— Навпаки! —  зауважуємо в унісон розгубленим офіціантам.

          Прошу зніяковілого хлопця вимкнути колонки, з котрих лунає релаксна музика, й ввімкнути мені запис програм каналу “Entertainment!”,  що я узгодила з адміністратором при резервуванні.

— Так от. Кілька днів тому... ти мене слухаєш?..  —  Переконавшись, що ми лишилися вдвох, Юля нахиляється і майже шепоче. — ...  до нього прийшли якісь двоє. Один давай до мене “молодитись”: “О-о-о, блондинка з голубими очима! Яка цікава!”

Неприємний спогад змушує її зітхнути, перебираючи листки зеленого салату.

Зерно істини в її словах є: ми маємо бути тут і зараз. З одного боку, ідеш вперед тоді, коли не озираєшся на сповнений болю минулий досвід, а з іншого, історія — коріння, котре допомагає нам міцніше, впевненіше стояти на землі. Без коріння дерево не зацвіте й не вродить.

— На такі провокації я вже давно не реагую. — Відповідаю. —  До речі, як тільки перестала, вони припинились. А спочатку обурювалася точнісінько як ти.

Вмикають програми американського каналу “Еntertainment!” Уголос відзначаю, що вчора Юля потрапила в руки справжнього майстра — її неслухняне кучеряве волосся стало глянцем. Вона розцвітає й продовжує з насолодою хрустіти білою грінкою, на котрій тане  часникове масло. З Юлею ми стали синтезом інформаційної й моральної віддачі після того, як я зрозуміла: всі люди різні, зі своїми вадами й чеснотами, втрачати ж споріднену з твоєю душу за браком терпіння до неї — нерозсудливо. І Юля повернулася до мене обличчям, даруючи щиру дружбу і якісну косметику на кожен день народження.

Офіціант обережно  прибирає спустошені тарілки, ми просимо принести зелений чай з жасмином. А потім декілька хвилин насолоджуємося тишею й картинами гламурного життя з каналу “Е!”

— Все смачно? Може, ще щось потрібно? — Вловивши момент, неголосно цікавиться  юнак.

— Чемна дитина, заслужив на п'ятнадцять відсотків чайових. — Зауважую після того, як хлопець зник за дверима зали.

— Дві гривні з нього досить!

Вже дев'ять років минуло з того квітневого вечора. Наші з Юлею шляхи розійшлися, але один з її дарунків —  помаду Clinique, я зберігаю як сувенір, що залишила по собі справжня дружба. Почуті як вчора, час від часу в пам'яті випірнають настанови від Юлі, з котрою колись ми не знали неможливого:  “... І після нас Львовом будуть ходити люди, робити тут гроші, купувати “Майбахи”, сидіти в цьому ресторані... А ми живемо тільки раз, і ми — матеріальні ...” Юлині принципи здатні виручати, та за ті дев'ять років я остаточно утвердилася в тому, що відпочивати і працювати треба шануючи людей — дорослих і малих, живих і мертвих. Тільки так коріння твого дерева приживеться, а воно рано чи пізно розцвіте.

 

 

06.05.2018 р.

Наталія Михайлів

Неможливого не існує

Неможливого не існує

Кращої мами, аніж реалізована, донечці не знайти, — ось думка, котра дає крила леліти на одноденний суботній тренінг “ Персональний менеджмент і розвиток інтуїції”, без жалю лишивши шалений сихівський вітер, проблеми першого прикорму, алергію на ніжній дитячій шкірі, усмішку на три перші зубчики і нездоланну сімейну кризу за межами відремонтованого приміщення. Добігає дванадцята, тривогу розбавляє кураж...Тоненькі шпильки цокають бетонними сходами, коридор полонить характерне відлуння. Діставшись бізнес-центру, що на окраїні міста, прудко долаю сходинку за сходинкою. А вже за хвилину-другу безмовну тишу наповненого штучним світлом фойє обривають запитання білявки-адміністратора — усміхненої жіночки середнього віку. Прізвище, ім'я, по-батькові, квитанція про сплату... Після мене сюди по одному заходять троє чоловіків: один — високий, років сорока п'яти, другий, блондин — вісімнадцяти, третій — двадцяти з половиною, за ними — юна особа, яку матінка-природа нагородила пишними формами і тихим дівчачим голоском. Нарешті:

- “Добрий день!” — Поріг перетинає не хто інший як... сама Енн Хетевей.

Знайома розгубленість, з якою Андреа, героїня акторки у нашумілому “Диявол носить Prada” поспішала в редакцію престижного глянцю на співбесіду, та ж неслухняна гривка на лобі, довжелезні ноги й великі очі.

За вікнами березень. В комфортній для всіх тиші вслухаємось у свист вітру, що долинає з вулиці. В повітрі витає дух очікування. Мене ж пробирає цікавість — хто ця “Енн Хетевей” по-львівськи, де зайнята, як і чим живе? Гучність, з якою троє чоловіків обговорюють вчорашній футбольний матч, наростає, білявка з'ясовує якісь організаційні питання, притуливши до вуха слухавку стаціонарного телефону, а довгонога панночка із голлівудським обличчям розмотує велетенський шарф кавового кольору, який, немов підступний змій, ховав її витончену шию й в полоні котрого здалеку вона скидалася на полярне ведмежа з радянського мультика. Опісля красуня зітхає, “падає” на вільне крісло й, здається, медитує. Сідаю ближче і от: Світлана не тільки обізнана, що як дві краплі води схожа на популярну акторку, вона — фанат екранізованого бестселера і... теж журналіст. Для місцевого “жовтенького” видання підшукує рецепти страв і анекдоти, готує новини про зірок, складає гороскоп... Чоловіки замовкають, один з них підіймає руку, щоб зиркнути на годинник — рівно дванадцята. Надокучлива гривка вкотре зсувається на велетенські карі очі “Енн”, та досвідчено здуває її.  

- Я завжди хотіла стати журналістом. Але й уявити собі не могла, що через рік роботи в редакції вивчу п'ятдесят варіантів приготування картоплі та імена всіх дітей Бреда і Анжеліни. Це — повний аут. Не хочу. Не буду.

-Чому? — дурнувате питання само зривається з моїх вуст. Це ж очевидно — чому?! Бо в неї на лобі написано: вона не звідси, не з сірого світу постколоніальної держави, не з цього часу дешевих новин й бульварних газет.

-Ну як такий гол пропустив?! — викрикує високий немолодий чоловік у піджаку, поки його співрозмовники, поглинуті досадою за рідну збірну, гірко посміхаються.

Уся в собі, трохи нудьгує повнощока юнка. Вважаючи, що ніхто не помічає, високий чоловік зі сивиною на скронях косить очі вниз, на її пишні груди, що вириваються з кофтини із велетенським вирізом, немов на волю. Адміністратор підводиться, показово втупившись у годинник. Потім вирішує зробити вигляд, ніби від неї тут щось залежить:

-Тренера звати Вікторія, зараз вона всіх вас закличе. Прошу чекати.

-Бо не моє. — Нарешті тихо відповідає Свєта, схиливши голову. — Я хочу робити репортажі з тижнів мод, — оживає дівчина, — а не писати для цього сільського додатку! Розумієш? Головний редактор думає лиш про прибутки, платить мінімалку, колектив... вже взагалі мовчу. Дістало!

Розумію. Коли вродлива дівчина приблизно мого віку цілеспрямовано ввійшла у білосніжні офісні двері, я й уявити собі не могла, що за якихось десять хвилин вона простодушно зізнаватиметься мені в такому особистому...

- Ми живемо в провінції, тут моди нема!

- Жартуєш? Відкрий журнали, розраховані на жінку з високим доходом !..

Вона заперечливо киває:

-Не мої це слова... 

-Зараз, дівчатка, будете заходити. Один, два, три, чотири... Віка, шестеро чоловік! — Здається, вона таки щось тут вирішує.

-Всім добрий день! Мене звати Вікторія...

Березень продовжує лютувати, відкритий погляд тренерки по черзі зупиняється на кожному з нас, а потім лине за вікно, де ліпить мокрий сніг, а необітнені гілки голих дерев легенько ляскають по шибках пластикових вікон. Потім вона пафосно окреслює досягнення декількох попередніх учнів, прирівнюючи свої заняття ледь не до священнодійства.

— Людей, якими ви ввійшли сюди, більше нема. У кожного з вас своє покликання і ціль, ми визначимо її, чітко побачимо і навчимося досягати. Вам дуже пощастило.

Віднині ми складаємо план на день, тиждень, рік, спілкуємося виключно з більш успішними, щодня медитуємо і візуалізуємо мрію. Отож, на старт! Кожному вже зараз належить побачити в деталях бажану життєву картину і описати її присутнім. Мрієш про автомобіль — назви марку і колір, який салон, куди і з ким проляже твій шлях. Якщо про гроші — скільки їх, на що витратиш тощо. Стає цікаво.

Заповітна мрія наймолодшого учасника тренінгу — білявого маклера — продавати по п'ять квартир з євроремонтом на місяць, всі в центрі міста.

-І все? — цікавиться Віка.

-А решта і так прийде.

Під “рештою”, як зізнається юнак під Вічиним натиском, малася на увазі машина “Беемве”, котру друг прижене з Німеччини і квартира в новобудові, яку планується взяти в кредит. Ось і все. Щодо дівчини, то вона в такого успішного фацета “наклюється” сама”... Усі зареготали, а Віка пропонує хлопцеві ще й уявити, як шелестять у нього в руках купюри, як він вдихає їх запах... Той посміхається. 

Молоду власницю видатного бюсту звати Оксана. Вона уявляє собі великий особняк за містом (зараз живе з мамою в квартирі, де кухня і ванна спільні з сусідами), високого доброго чоловіка і трьох дітей. Найстарший з чоловіків, Валерій, помітно оживає. В омріяному будинку Оксани дві ванних кімнати, одна рожевого кольору, інша — зеленого, три дитячих і велика вітальня. Валерій, якому так і не вдалося відвести гарячий погляд від грудей Оксани, і Юрій, двадцятишестирічний безробітний, відмовчуються. 

Нарешті настає черга Світлани. Прибравши неслухняну гривку, вона примружує бездонні очі, розслаблює виразне обличчя і зізнається, що бачить себе поряд із Анною Вінтур, шефинею американського «Вог», одного з найавторитетніших модних глянців у світі. І ось її омріяна картина: на показ “Вів'єн Вествуд” у парі з головним редактором прибуває її заступниця та одночасно головний редактор відділу “Мода”. Нею і є Світлана. Вікторія не знає що сказати. Здається, затихло усе на світі. Оксана чомусь ніяковіє, а красуня з амбіціями сумно продовжує: в Україні модна індустрія розвинена слабо, часто матеріали замовні, до якісної модної аналітики далеко. Та й чи затребувана вона?  

Песимізм учениці явно не до вподоби Віці, та поки вона мовчить.

-Є журналісти, котрі спеціалізуються на моді, — продовжує Свєта, — але вони тут рідкість, як і журнали, котрі б фахово інтерпретували колекції. Добре на моді знаються стилісти, але ж вони не здатні говорити про неї так, як це зробить журналіст, закоханий у це елітарне мистецтво!

Овва! “Андреа” вправляється у красномовстві — журналіст від Бога, ні дати, ні забрати. Безробітний Олексій широко роззявив небагатослівного рота, маклер думає про квартири, а Валерій зосереджений на Оксані. Я ж тільки тепер згадую, що бачила об'ємний шарф, дуже схожий на той, котрий Світлана розмотувала зі своєї шиї, в осінньо-зимовій колекції чи Miu Miu, чи то Lanvin... Ні, переді мною не Свєта, не українська дівчина без імені й багатих батьків, приречена провести життя у провінційній редакції. Це — стажист Андреа, проактивний ентузіаст, винахідник з жагою підкорення світу. Обличчя дівчини набуває замріяної ніжності, та попри бажання сказати щось іще, вона замовкає й зітхає, сумно схиливши голову, на якій сліпуче блищить здорове темне волосся.

-Увага. Запам'ятаймо одне правило. Ми ж хочемо, аби все, що ми візуалізували, здійснилося? — Тренерські слова звучать спокійно, навійливо, рішуче. — Повторюємо зі мною і віримо... — Вона закриває очі. — Неможливого не існує. Ще раз! Із усією вірою, яка в нас тільки є!

Неможливого не існує. Слова немовби проходять крізь час, суворий і невблаганний, джерело досвіду й розчарувань. Я знову повертаюся в минуле, на шість років назад, в той вітряний березневий день, штучно освітлену кімнату п'ять на п'ять, у коло з семи чоловік, котрі, заплющивши очі, дружно взивають до чогось чи когось всемогутнього, пропонуючи йому єдине, що в них на сьогодні є: свою віру.

План складено, новий заряд енергії отримано — мерщій додому. Іноді достатньо простого усвідомлення, що, попри все, не полишаєш зусиль, натхненно повертаєшся до усмішки на три маленькі зубчики й проблем, які ніхто крім тебе не вирішить.  

У світовому супербестселері “Диявол носить Prada”, блискуче екранізованому за участю Меріл Стріп та Енн Хетевей, Андреа, героїня другої, попервах до моди ставиться зверхньо, скептично, мовляв, це явище для поверхневих, пустих жінок. Тоді Міранда Пріслі, головний редактор видання, куди героїня влаштовується на роботу, виголошує фразу, що розлетиться світом, мов тонкий бісер, її цитуватимуть реальні мистецтвознавці, культурологи, історики моди, маркетологи, журналісти... Ось суть: кутюр'є вирішують за вас, що ви будете носити, поки ви стоїте переді мною в своєму немодному синьому светрі, висловлюючи зневагу до їх творінь. За словами Світлани, саме “Диявол носить Прада” навчив її правильно розставляти пріоритети.  

Гіллясті дерева вже кілька разів змінювали убрання, коли одного літнього дня випадково з'ясовую, що в нас із дівчиною, в котрої я з успіхом вчилася мріяти, є спільні знайомі. Вони й повідомили: Свєта полетіла до Канзасу — жити і працювати. А вдруге потрапивши до львівського бізнес-центру, у стінах котрого змінюються долі людей, зустрічаю Вікторію, життєрадісного коуча, сьогодні серйозну й задуману. Розмова невимушено закрутилася навколо занять та учнів.

-Ніколи зумисне не цікавлюся їх долею. — Знизує плечима жінка. – Той, хто довіряє тренеру, сам розповідає про зміни в його житті, якщо хоче.  Лише тому, що Валерій – її однокласник, вона побувала на їх з Оксаною, котру він вподобав собі на її занятті, весіллі. Пара та двійко їх діток щасливо живуть в його заміському будинку. Сяє фірмова Вічина усмішка й невдовзі вона спішно прощається, не запитавши, як після тренінгу склалися справи у мене. Хоча, якби вона це зробила, отримала би вже мою загадкову усмішку і відповідь: “Неможливого не існує”

29.01.2018 р.

Наталія Михайлів

Ідеї vs. самомилування-2: нові аргументи оптиміста

Головою чи руками?

У світі, де кожен має право на власне унікальне рішення, молоді люди стають перед вибором: працювати головою чи руками? У небажанні робити друге, багато з них вимушені думати, шукати свій шлях, винаходити неординарні рішення. Серед найбільш вдалих живих наслідків цього процесу —  засновники snapchat і facebook. Еван Шпігель і Марк Цукерберг запропонували світу надунікальні, нестандартні рішення, прийняті в наполегливому, креативному пошуку. Згодом їх ідеї припали  до душі  і нам з вами. 

Це — одиниці, а як же інші? —  Здивується хтось. — Не кожен може стати автором фішки на мільярд доларів? І справді. Одначе голова на плечах стає в пригоді й більш ординарним з наших сучасників. Вони, до слова, хоча й не  продукують всесвітньо значимих родзинок, однак теж виживають завдячуючи розумовій праці. Здобувши  освіту, щоденно роблять свою ординарну справу тихо, скрупульозно, наполегливо, без метушні. Вечорами найкращі їх взірці заслужено спустошують тарілки з  делікатесами, насолоджуються товариством дорогих красунь, а на Різдво ніжаться з ними на білосніжних канарських пляжах. Це менеджери середньої та високої ланок, підприємці тощо. Їх девіз: “Кожен день нам капає, на кишені капає!”. Без їх праці суспільству також не обійтись. Хочемо ми цього чи ні, у нашому світі начала прогресу перебувають у прагматичній площині. Кинуті на виживання, люди із розумовим потенціалом шукають розв'язків для життєвих задач, які дозволили б їм та їх сім'ям жити в добробуті. Думання, відповідно, стало більш персоніфікованим, індивідуальним і навіть егоїстичним — мало кого цікавить, як врятувати світ чи тисячі африканських дітей від голоду. 

Найпопулярніша з теперішніх філософій: замість читати і мудрувати, влаштовуй своє життя, окреслюй сферу відповідальності, підводься з улюбленого дивану, приймай вольові рішення! Пригальмувати встигнеш завжди.  Й накапає тобі вдосталь! Практичний розум в ціні як ніколи. Іноді навіть дивно, як за такого стану справ у людей продовжує жити інтерес до ідеальних речей — релігії, духовності... Можливо тому, що, пропонуючи прагматикам духовну “поживу”, саме ідеальні цінності створюють якісні передумови для внутрішнього благополуччя кар'єристів, їх балансу, нових злетів.  Духовне залишається основою нас. 

Власне конструктивний симбіоз ідеального та діяльного дає нові підстави для оптимізму. Очікуйте невдовзі на нові “снепчати”, “7-8-9-10-D”- екрани, бестселери на кшталт “Як вижити в інтернеті?”, супер-еко-автомобілі на пультах, на футуристичну сукню-трансформер від Марка Джейкобса й багато інших дивацтв, спродукованих головою, котра не забажала, аби перевтомлювалися її руки. Голови продовжують працювати. Думанню — бути.

Жінка чи принцеса-воїн?

І знову важко обійти увагою тих, хто вважає моду на селфі і спілкування у мережі фактором занепаду мислення. Тих, хто неухильно дотримується думки: у намаганні  потрапити у кадр смартфону, дівчина не те щоб тупіє швидше за ровесниць, а, висловлюючись м'якше, обмежує власний розвиток. Погляньмо на це з іншого боку: активні жінки із чоловічим складом мислення сьогодні плодяться по всьому світу, немов гриби після дощу. Кажуть, підштовхують до цього їх самі ж чоловіки, віддаючи перевагу тим представницям прекрасної статі, які самі беруть відповідальність за власне життя. У багатьох розвинених країнах третина жіночок  свідомо відмовляється від розкоші народжувати, аж поки не підкрадеться 40-річчя. До того усі як одна віддають перевагу навикам принцеси-воїна: обходити й перемагати, працювати, заробляти, іти вперед, не зупиняючись в декреті. Перелічені навики, безумовно, в ціні, але з роками вони здатні потіснити в жінці головне — її жіноче начало, що  процвітає тоді, коли вона вміє бути слабкою. Леді, в ідеалі, — це усмішка, ніжність, доброта, муза...  Робота на знос, постійне напруження, поставлені соціальні рекорди і вміння результативно наказувати не сприяють утвердженню жіночного у жінці.  Самомилування ж — навпаки. Воно, поруч із материнством, — верховний прояв жіночності і сили слабкої статі (даруйте за каламбур), стимул й натхнення для неї, оточення, коханого. Тож, шерше ля фам! Нехай живуть у соцмережі фото і селфі вродливих жінок, які виросли й продовжуть свій шлях в тепличних умовах: у шопінг-молах, спа-центрах, ресторанах, нічних клубах. Хай сяє білосніжна усмішка, котру ще жодного разу не стирали з лиця ні докори вимогливого начальства, ні афери контрагентів. Нехай розходяться невидимою павутиною ліниві світлини з Сейшельських островів, Куби й Балі. Збережімо цей баланс.

Книга чи ноутбук?

Звісно ж, коли йдеться про виживання людства й прогрес, я роблю ставку на елітарне співтовариство, хоча, усе відносне. Віддаймо належне тим, хто не підпадає під суворий критерій еліти —  їх здатність впливати на світові процеси від цього не зменшується. Прошарок гармонійних і прогресивних людей  контролює власне інформаційне поле, споживає органічні страви, віддає перевагу екотоварам, фільтрує оточення. У їхньому must-have неодмінно значаться максимальне зближення з природою, мінімізація впливу електромагнітного випромінювання, гамак і водоспад на власному подвір'ї, йога посеред дерев, відкрите мислення. Зменшення негативного впливу цивілізаційних досягнень, повернення до витоків на благо людини — новий модний тренд,  що культивується елітарною пресою, блогерами, знаменитостями. І набирає він все більших обертів. Що залишається тоді, коли відключено ноутбук, розум, за законом збереження молодості, прочинений, голова — свіжа, роботу завершено, а друзі, котрі не сприяли утвердженню перелічених цінностей, саме  освіжаються алкогольним мохіто на пляжі Малібу?

Книга. Добра і зрозуміла. Уречевлена інформація, котра зостанеться в твоїх руках й тоді, коли ніде зарядити ноутбук чи набрид голубий екран. Вона не зникла і не зникне.

*  *  *

У кожному віці людина переживає свої труднощі і має переваги. Молоді люди, які сьогодні стають над обривом, щоб вразити друзів у соцмережі своєю сміливістю, приречені рано чи пізно стикнутися із необхідністю працювати, забезпечувати свої сім'ї, виховувати дітей. Це будуть бухгалтери, ріелтери, водії,  прокурори, художники, учителі, перекладачі, хірурги, ді-джеї, астрологи, психологи, доценти... Хтось винайде хімічний елемент, хтось  врятує сотні життів, хтось працюватиме над дев'ятим навиком високоефективної людини чи романом-бестселером... У будь-якому разі молоде покоління матиме над чим замислитись. Світ, в якому йому доведеться жити, стане перед новими викликами. І неодмінно вимагатиме нових ідей.

 

 

24.01.2017 р.

Наталія Михайлів

Львів, якого ви ще не бачили

Сьогодні, любий читачу, я проведу тебе не протоптаними стежками Львова, таємниці котрого і досі розгадую. Світову Спадщину ЮНЕСКО місто поповнило завдяки площі Ринок й навколишнім вулицям. Однак, кожен  обізнаний з легендами міста знає:  вони ховаються й по закутках серця Галичини. Тож, нумо у подорож Львовом, якого ви ще не бачили…

Вежа просвіти

Є тут певна несправедливість: туристам показують одні і ті ж пам’ятки в центрі, оминаючи, скажімо, будинок колишнього куркового братства, що в 15 хвилинах ходьби. Нумо туди! В мурах ось таких  веж колись зберігалася зброя, спочатку – луки і арбалети,  потім – вогнепальна (до слова, перші бочки з порохом до Львова привезли у 1394 році). Сьогодні тут діє музей визвольної боротьби України, а в 1868 році вдалося скликати перші збори товариства «Просвіта». Неподалік – пам’ятник проукраїнській спілці і вулиця з аналогічною назвою – Просвіти. А музей і справді «просвітлює», тож вартий вашого часу.

Місце сили?

Колишнє складське приміщення, як і століття тому, оточене великим парком, позаду – Замкова гора, де полюбляла проводити теплі вечори молодь довоєнного міста. Парк, серед дерев котрого ще за язичництва закладались підвалини тутешнього життя, має назву «Знесіння», він же Кайзервальд. Чутки про цей загадковий клапоть Львова ходять різні: одні кажуть, що тут –  місце сили, адже віками на його лісистих пагорбах молилися богам, інші так не вважають. «Булисьте на Знесінні? Підіть до сповіді», – мовила пані Стефа до Яроша, одного з головних героїв роману Ю. Винничука «Танго смерті», а йому, в свою чергу, під час прогулянок Кайзервальдом ввижалися різні дивацтва…

Пройдіться стежками Кайзервальду, відвідайте Шевченківський гай  – місце сили чекає на тих, хто його шукає, тримаючи серце відкритим

Перетин енергій

А потім зійдіть вниз, на вулицю Пекарську, одну з найгарніших у Львові.  Тут показово та велично стоять два популярні ВУЗи (медуніверситет і академія ветеринарної медицини), своїм нелегким життям «живуть» приміщення інституту судово-медичних експертиз і капличка для усопших, поруч «зростають» новобудови і юрмляться за кавою молоді люди у білих халатах… І весь цей букет різних енергій – життєрадісні «студіки», знесилені пацієнти, скорботна родина – зустріне вас усім своїм колоритом, можливо, ви і не помітите неоготичну будівлю, одну з перлин вулиці. У стінах, прикрасою котрим століттями слугують величезні вітражні вікна за венеціанським мотивом, колись жила перша «Міс Полонія»,  до неї – графиня Феліція Комелло і представники руського боярського роду Дідушицьких, що за війни полишили розкішне обійстя, накивавши п’ятами до Польщі. Врешті тут розмістили адвокатську контору, а зараз на благо братів наших менших гризе граніт науки студентство академії ветеринарної медицини.

 

Палац Комелло, вулиця Пекарська, 50

Зі Львова до Канади  

На шляху  до центру міста, з лівого боку бачимо ковану браму, за котрою  – колишнє житло чиновника, члена парламенту «австрійської» частини Австро-Угорської монархії. Входжу на подвір’я  навчально-реабілітаційного центру «Оберіг» для діток з особливими потребами, розташованого тут у наші дні. Бароко –  це розкіш і смак, проти яких теперішній сіті-стиль  виглядає примітивною  архітектурною забавою. Будівлі обабіч палацу – колишні конюшні, примха власника, рід котрого сьогодні живе в Канаді. А сам палац дуже ефектний, щоправда, потребує реставрації.

Палац Сєменських-Левицьких на вулиці Пекарській, 19

Дух панства 

До Другої світової війни Львів був ще тим промисловим і  торговельним центром! У ХІХ столітті тут крутилися чималі гроші, відкривалися фабрики й крамниці з делікатесами, будувалися вілли, обживалися польські магнати. Та внаслідок подій 1939-1945 років, коли Львів між собою ділили Радянський Союз з Німеччиною, історія центру Галичини перекроїлася навпіл, а львівським полякам не залишалося іншого вибору, аніж втікати. Тривале перебування міста у європейському культурному просторі залишило слід на його архітектурі й війна не знищила всього. Пройшовшись нині вулицями Франка, Коновальця, Дорошенка, Тарнавського, Драгоманова, ви переконаєтесь у величі житлової забудови дивовижного українського міста, де відчувається дух багатих міщан, котрі  вантажили на поїзд до Польщі що тільки могли взяти, а потім сідали у нього самі, полишивши решту нажитого на поталу радянській голоті…

…як ось апартаменти в необароковому будинку № 19 на вулиці Дорошенка початку ХХ століття

Фасад останнього поверху прикрашено скульптурами-алегоріями

І ось зосталося в місті безліч панських котеджів, вілл ХІХ століття, на декотрих досі збережено реквізити родів.

 

Вілла 1896 року нафтовика Едмунда Кароля Лозинського на вулиці Уласа Самчука у Львові

Вілла 1899 року на стику вулиць І. Франка й У. Самчука належала власникові фабрики штучних добрив Юліану Вангу. Зараз у ній житловий будинок, поділений на квартири. 

Поміж двома світами 

Літніми вечорами середини ХХ століття гора Високого замку скидалася на гігантський мурашник – діти і підлітки лазили по ній вверх і вниз, вздовж і впоперек, грали у лови та хованки, співали і розважалися. Чутно було жарти і сміх, українську і польську мови… Коли 22 вересня 1941 року Львів накрили німецькі бомби, багато з них сприйняли техніку в небі й раптові вибухи, що стрясали землю,  як захоплюючу пригоду. Молодь кинулася навтіки, прудко ховалася, протискуючись у щілини, у львівські підвали і мури –  їх юні душі не знали тривоги, передчуття кінця…  В отій запальній легкості, невагомості, усмішці, веселощах багато і гинули, ще довго по тому перебуваючи між двох світів, не в змозі збагнути, де ж вони тепер…

Пограбований замок 

Сучасні вулиці Замарстинівська й Б. Хмельницького нічим не нагадують про ті події – для розваг молодь обирає інші місця, понівечені війною споруди реставрували.  Були ж часи, коли ходити тут після заходу сонця ставало небезпечно, можуть зустріти батяри, львівські хулігани, прототип «крутих хлопців. Тоді начувайся –  позбудешся взуття, куртки, гаманця… Чому саме цей район для фабрики алкогольних напоїв обрав собі польський підприємець –для мене загадка,  але на самісінькому початку ХХ століття з цією метою тут постала неоготична будівля, схожа на замок. Однак, не склалося… У прагненні влаштувати у Львові пролетарський рай, за війни радянські стражі порядку невідомо куди вивозили з крамниць вишукані наїдки, постачаючи натомість оселедець і сірники, виганяли мешканців з квартир будинків-люксів, грабували фабрики. Очевидно, така доля спіткала й оцю, що так і не встигла попрацювати.

 За відновлення замку на вулиці Б. Хмельницького, 124 наразі не беруться

Не підкорена розкіш 

З початком української незалежності львів’яни, які пережили жорстоку Другу світову, дивилися на місто та його молодь по-іншому: «Вони не знають, що тут було, вони не бачили. » Змінився час, колонізатор без смаку й фантазії набудував у Львові «хрущівок», «сталінок», «брежнєвок» з низенькими стелями, панельними стінами й не вивітреним духом «совка».  Як гриби після дощу «повиростали» у Львові й сучасні новобудови. Та залишилося незмінне: елітні райони Львова ними й зосталися. Наприклад,  вулиці навколо Стрийського парку, доглянутими алеями котрого під руку з дружинами походжали бізнесмени ХІХ століття.

Стрийський парк цими днями...

А ось – той же фонтан  влітку

 

Львів приховує ще купу таємниць…

_____________________________________________________________

30.12.2017 року

Наталія Михайлів

У тексті використано дані з роману Ю.Винничука «Танго смерті»

Карпати: Тустанський маршрут

Карпати: Тустанський маршрут

Шлях до Тустані настільки популярний, наскільки може стати головним болем. Запланувавши мандрівку, запасіться часом: в одну зі сторін можлива кількакілометрова тягнучка ... Озираюся: ні початку, ні закінчення шеренги з автівок не видно, машини рухаються зі швидкістю балійської черепахи, в салоні – задуха, в руках – книга і лимонад.

Мрія побачити Тустань зародилася  давно, адже це – одна із найвідоміших туристичних точок на карті українських Карпат. Від могутнього колишнього  міста-поселення площею у три гектари лишилися: а) деякі музейні експонати; б) скелі, що слугували святилищем  іще язичникам; в) результати досліджень істориків про фортецю, аналогів якій в свій час в Європі не було. Ну і її графічне відтворення, зроблене видатним дослідником Тустані Михайлом Рожком.

Нарешті корок розсіюється й невдовзі ген-ген синіють верхівки Карпатських гір, одна з котрих – неодмінно Парашка, названа в честь вбитої дочки князя Святослава.  «Гориш! Гориш, Парашко!» – кричав доньці батько з тієї самої гори.  Вона не чула, зате чули гори. І люди. Звідти й пішла, кажуть, назва села, поруч з котрим розташовані скелі – Урич. Принаймні  так оповідає одна з легенд. Інша – більш популярна – власне на цій горі слуги Святополка відрізали Парашці голову.

Назустріч мчать автомобілі,  розгорається чи не останній спекотний день у році. Під голосне прочитання тутешніх легенд спека посилюється, ми проїжджаємо три невеликі мости над річками Стрий та Опір.

Період князів позаду й тепер цими шляхами мандрують залізні коні місцевих та туристів. Автошлях, до слова, добрий, що й не дивно: траса «Київ-Чоп»  –  міжнародного значення, неподалік – кордон з Угорщиною. Колись Україна собою  закривала шлях до Європи монголо-татарам, кров, яка тут лилася, не раз ставала спасінням цілої цивілізації. Та спопеливши 250 руських міст, Тустань татари обійшли боком. Кажуть, відвадили їх хитрістю.

За вікнами минають гуцульські хатинки, сонце здіймається вище і вище. «Вважай там не впади з тих скель, я чула, вони на волоску тримаються!» Ввічливо завершую телефонну розмову, з полегшенням покидаючи  душний салон авто. Нащадки гордого і непокірного племені білі хорвати  –  теперішні гуцули –– приємні  і чуйні. Язик не тільки до Києва доведе, він і по Карпатах поводить! «Тустань? Правильно їдете! Во так во пр-р-р-рямо, а там за вказівниками!» ОК.  Тепер же на водіїв, які звернули вправо у селищі Верхньому Синьовидному (найкоротший шлях до Тустані),  чекає не настільки рівна дорога.  Втім, загального враження від мандрівки це не псує. Бо справа і зліва – «могутні гори русинів», як називав Карпати угорський історик Шиман Кезаї. Карпати сьогодні – це чиста видовищна природа, насичене киснем повітря, це мекка туриста – любителя «повільного» споглядального відпочинку чи екстремала, здатного хоч вже і без вагань здійнятись на гору з палаткою за плечима.  Це дорогі готелі і ресторани, а разом з тим – щирі місцеві жителі, готові приютити  туриста, якому ніде заночувати. Це таємниці гуцулів-мольфар, які, століттями живучи пліч-о-пліч з вовками, вже вивчили, кажуть, їх мову. Це загадка і енергетика, яку не передати словами, її можна тільки якось іманентно відчути, щоб потім знову загубити у метушливому місті ...

Нарешті – Тустань.  Де-юре це заповідник, де-факто – зона, де пізнаєш українські природу й історію. Родзинка – знані Урицькі скелі. «Не буде навіть суперечністю припустити, що в глибині, за входом до печер, зокрема на північному берді, донині існує святиня богів з постатями людей і звірят, де ще довго після прийняття християнства  прихильники старих богів зі своїми жерцями приходили тут віддавати їм честь», – писав Іван Вагилевич.

На вході до території, за перетин котрої беруть символічну плату, можна придбати літературу про Тустань і Карпати, путівники тощо. Уважно оглядаю скелі. Здалеку здається, що й дійсно: одні камені можуть от-от покотитися, інші – відколотися. Та жодного такого випадку зафіксовано не було, хоч їм – 50 мільйонів років, вони – ровесники Карпат!

Саме на цих скелях в ІХ ст. білі хорвати збудували фортецю, тоді одноповерхову. Предмети побуту «племені сепаратистів», як називає їх історик Роман Щур, збереглися донині. Вони представлені в музеї неподалік. Річ у тім, що князь Олег концентрував руські племена навколо Києва. Ніхто особливо не протестував, окрім… пращурів теперішніх гуцул, котрі ніяк не бажали поповнювати собою велику державу.

За подальших князів Тустань розбудували, виникли поверхи. Роль рупора Галицько-Волинського суверенітету фортеця відігравала майже до середини ХІV ст. доки, попри тривалий та гідний опір, її не взяли поляки. Це і стало початком занепаду. Сьогодні від мурів могутнього фортечного міста, яке століттями доводило свої незламність та міць, не залишилось нічого, окрім їх невеликих уламків, фрагментів посуду та зброї. Скелі ж – єдине, що зосталося неушкодженим. 

На них видно  творіння  перших освоювачів.  Підходжу до каміння, щоб роздивитися відомі малюнки, зроблені людьми три тисячі років тому.

«Якась старинна давна запропавша культура записала твердими і глибокими буквами свої сліди», –так про  вигравірувані наскельні знаки міркував  Іван Франко. 

Обличчя, що можна його розгледіти на цьому камені – антропетрогріф, тобто зображення людиною палеоліту самої себе

З приводу походження прототипів сучасних картин існує й інша думка: це знаки від морських звірів, які лишилися після обміління моря Тетісу, дном котрого мільйони років тому були Карпати. У цьому зв’язку  пригледілася мені одна зі скель, яка за формою дуже нагадує рибу. Погляньте.

«Я безстрашно лазив по них (скелях – прим. Н. Михайлів), вибираючись майже прямовисними стінами на обвітряні і ковзкі вершини – не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості…» І зрілим, і ще гімназистом, Іван Якович Франко часто приходив сюди, до Урицьких скель.

Ложечка правдивого дьогтю. Того дня на очах у багатьох ледь не сталася трагедія: чоловік сперся на огорожу, як бачите дерев’яну, а та зламалася (саме її видно зліва на фото нижче). На щастя, фізична підготовка дозволила щасливцю втриматися на мосту. Остовпілі мандрівники висновували:  у  гірській  турточці з такими обривами і напливом людей теперішньої дерев’яної огорожі не достатньо.

Нижче поруч зі скелями – струмочок, над котрим звели міні капличку. Тутешню воду п’ють як святу. Біля каплички ажіотаж: дорослі і діти юрмляться поруч із джерелом, хтось набирає водицю в маленькі пластикові пляшки, інші – у більші. Помолившись, ковтнувши води й умившись нею, кидаємо в назначене місце по копійці. В моїх долонях щойно був напій карпатських довгожителів – кришталева вода із гірських глибин –  те, чим дійсно варто наповнитися! Не час від часу, але щодня. Пийте тільки чисту воду!

Вже вдома, з куплених на вході до музею книжок дізнаюся: є достовірні факти про зцілення тутешньою водою пацієнтів з очними захворюваннями. Серед них, за його ж власними зізнаннями, – той же Іван Якович. Лікувальні властивості Урицької води обумовлені її особливим складом, а саме – підвищеним вмістом бактерицидних органічних речовин – фенолів.

На зворотному  шляху можна побачити місце, знакове в культурі сучасної країни.  Щороку, у перші вихідні серпня тут проводять фестиваль «Ту стань!» – відтворене середньовічне дійство. Кажуть, воно занурює у тогочасну атмосферу й вартує того, щоб стати його частинкою.

На цій гірській галявині раз на рік  оживають рицарі, скоморохи, ремісники…

Подорож на природній амфітеатр, як часто називають Урицькі скелі, нагнала доброго апетиту. Втомлені і щасливі мандрівники падають за столи, котрі, здається, на них і чекали. Лунають замовлення пропонованих смаколиків – смажених на вогні м’яса, овочів.  Привертає увагу міні-ринок з безліччю карпатських сувенірів. Та все чого зараз прагне душа – до чистої карпатської води, котрої багато, котра утворилась із тисяч маленьких джерел й продовжує стікати, щоб змити з людини втому і все, що заважає просто радіти життю. Я поспішаю до води, яку п’ють і в якій купаються мольфари, щоб просвітити розум й очистити душу.

Нерукотворний природній шедевр лишився позаду, у мене –  зроблені світлини, куплені книги і неймовірні враження від побаченого нагорі. Придбавши ще запашного карпатського мила, поспішно сідаю в автомобіль з єдиним бажанням  – легко і без вагань, вперше і востаннє у цьому році, зануритись у чисту гірську річку.

А під мостом, ближче до Верхнього Синьовидного   – автомобілі, палатки,  розстелені рушники і капи,  вогнища, на котрих смажиться м’ясо й відпочивальники, що ловлять останню цьогорічну спеку. Річка Опір гостинно приймає усіх. Обережно ступаючи по дрібній гальці, чоловіки та жінки несуть в руках кущі якоїсь рослини. З’ясовую, що це м’ята.

Усім рекомендую пікнік у горах, тим більш, що нас ще очікує бабине літо.

Як не вивертайся, ти –часточка природи.  Усвідомивши це й звернувшись до неї, можеш наблизитись до себе самого. З усіма екзистенційними наслідками, які з цього випливають.

Гірська річка – природня джакузі. Й немає значення, де ви живете – у Харкові чи 

Львові, Києві чи Мінську –  ви маєте побачити ці гори й скупатися у їх воді!

Догорає день, а з ним і Тустанська мандрівка. Наступного разу мрію побачити Кам’янецький водоспад чи Гуркало, здійнятися на славнозвісну Парашку, історичну Маківку або могутню Говерлу. Цікаво було  б потрапити на фестиваль. Та неодмінно знову напитися карпатської води прямо із джерела – жодних лимонадів!

Наталія Михайлів

Львів-Тустань-Львів

Усі фото: Наталії Михайлів

В тексті використано історичні матеріали із нарису-есе Романа Щура «Тустань»