Найкраща

 

У своїй кухні завше свято!

У літній дощ, що ллє із хмар,

Зайду до неї, аби взяти

Смачний і запашний узвар.

І розчинився дощ, забувшись,

Мов в шумних водах корабель;

На тій же кухні, не відчувши

Німих примар між світлих стель.

Не кожному щастить застати

Найкраще небо на Землі!

Грайливий дощ, затишну хату…

З вершками каву на столі.

Густі  дерева, жваві хмари,

Приємну літню зливу з них;

У теплий вечір добрі чари.

А вечір в ночі темній зник!

Свічки горять, неначе ватра…

Ми все йдемо, аби знайти…

Живи тепер, не треба «завтра»!

Бо завтра може й не прийти.

Лежить каміння непорушне…

Солодко-кислий яблук смак…

Найкраще в світі слово слушне

Хотілось би почути так!

Посеред тиші… Віск зітхає,

Похнюпивсь клен, узвар свіжить!

Сумує деревце –  не знає:

На нього злива налетить…

І поцілує мокре листя,

Поки складаються світи…

Ввірветься вітер на обійстя,

Щоб непомітно утекти.

Не кожному щастить… А завтра

Трояндочки зростуть малі!

В найкращий день – найкраще свято!

В найкращий вечір на землі!

 

                                                                                                                                                                                                                                                                      26.06.2023 р.

                                                                                                                                                                                                                                                              Наталія Михайлів

На дні очей

На дні очей закралось павутиння,

Де тільки дно, і більшого нема.

Бажала показатися картина швидкоплинна,

Але під краплями дощу мовчить, німа...

На дні бажань розплакалося небо,

Де тільки дощ і обертом слова;

Ідеш за ними й більшого не треба,

Втекла земля, як у дупло сова.

Затихни, вітре! Хмару непорушну

Ти не чіпай і небом не жени!

Лиш заспокой цю зливу осоружну

І шумом листя в гаю задзвени!

Подайсь туди, де трави й синє небо

Де плачуть верби і лежать поля...

Пронизав грім їдким звірячим ревом —

Знов обертом іде, німіючи, земля.

І пари слів неначе павутиння,

Ну а в очей закінчились дощі;

Думки на дні — зелене ластовиння:

Втікає в ліс, ховається в кущі.

Та б'ється серце, кров тече у жилах;

Зімкнулись вії. На самому дні

Ми розуміємо: і що б ми не робили —

Віч-на-віч з Богом в світі ми одні.

 

 

Наталія Михайлів

18.06.2023 р.

Сни

 

День марив свіжою росою,

Що гул машин під вечір стих...

Зірок сріблястою красою,

Яку вдихав посеред них.

День бачив сакури пелюстку,

Яку опівдні віднайшов.

Він ніч скидав неначе хустку,

І кутався надвечір знов.

Наснився вечору промінчик,

Алеї парковій — платан,

А озеру — слизький камінчик,

А водоспаду — океан.

Наснився сакурі схід сонця,

Який на обрії палав,

В кімнату зазирав з віконця

Й теплом ранковим зігрівав.

А океан в сні бачив небо,

Cвітил його незнану суть.

Яке не вабило до себе,

Звелівши розливатись тут.

Звелівши пінитись, а хвилі

жбурляти людям до землі;

Морські лічити вічно милі

Й нести на собі кораблі.

А небу снилася хмаринка  —

Та сонце здобула, мов приз!

Хмарині марилась сльозинка,

Що з неба падала униз...

Ніч марила південним вітром

І паром спеки на землі,

І соковитим, теплим літом,

І нектарином на столі.

Наснився їй вогонь безодні,

Ще й день, який не ловить ґав;

Той біг як мить комусь сьогодні

Й лиш їй надвечір програвав.

День плив і снив...

І бачив літо,

що марилось йому вві-сні...

Він зірочки збирав мов квіти —

Перлини на морському дні.

 

                                                                                                         

                                                                                                                         11.06.2023 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів