На осі своїй тисячі
літ,
Що не хилиться й не завагається;
А довкола звертається
світ –
Обертається і
обертається…
Гірко
й слизько часами – нехай,
Бо ще мить і навічно розвіється
Крихко витканий, сплавлений рай,
Що у мороці блуду ще діється.
Центр Всесвіту – на Землі
дзвін…
І, уривчасто тишу долаючи,
Переспівує полум’я він,
Що снується під ноги, згасаючи…
Мить, що спалює давні
мости,
Вже прийшла – берегам
не з’єднатися.
В Центрі Всесвіту
далі іти;
Як упасти, то знову
піднятися…
Все бо плине ночами, мов сон,
А в ядрі визріває, ховаючись,
Мрій забутих рожевий півтон,
Несміливо в букеті сплітаючись.
А лукавству тому, що без дна,
Не згоріти, дощами не змитися…
Шепіт хвилі і тиші стіна…
Що судилося в них розчинитися…
Рідний
Всесвіте, де я і ти,
І очей
незліченних у спині рій,
Ми підводимось
й будемо йти!
Хай зіниці блищать з-під лукавих вій.
Передзвоном земних
сердець біт…
В музи тінь літня
мить огортається.
Поки тане розтоплений
лід…
Розтікається і
розтікається…
10.07.2022
р.
Наталія
Михайлів
Немає коментарів:
Дописати коментар