Не рік, не два,
Не три, не п’ять
Плакучі верби
Шелестять,
І ниють, виють,
І щодня
Ввижається
Їм маячня,
Що нібито
У гаю хтось
Відняти прагне
У них щось…
Плакучі, хилі,
У сльозах…
Вбачають зло скрізь,
Їде дах…
Ще й лють,
І ненависть, і нерви…
Та дайте годі
Собі, верби!
Нізвідки – з неба
Чи з землі
Здійнялись
Хвилі чималі;
І завірюха
Загула,
Зірвалась
Буря чимала.
Плачу верби
Вона не чує,
Гуляє, виє
Та й лютує!
Листки з дерев
Повідривала,
Дахівки хатам
Познімала…
І навіть
Зайчику малому
У лісі страшно
вже самому…
Шумлять берізоньки
Довкола,
А яблуня –
І та вже гола…
Верба тремтіла
Лихо й грізно.
І каялась.
Та було пізно.
Цунамі в степу
Здійнялося –
Вона лишилась
Без волосся.
Вітриську того
Було мало:
Зламав гілки –
І їх не стало…
Не було плакати
чим більше.
Хіба ще може
Бути гірше?
І блискавка
Сказала: «Може!»
Розріже деревце,
Що гоже
Було колись…
Та вже не буде.
Аби пізнали
Правду люди.
Не упивалися
Сльозами,
Не чарувалися
Вітрами…
Там, де верба була –
Гілляки…
Тим гіллям гралися
Собаки…
В зубах носили,
Розкидали
Ту бідолашну;
Шматували
Те деревце,
Що зеленіло,
І плакало,
Хоч й не поспіло
Життям пожити
Добрим, Божим;
Промінням грітись
Ясним, гожим…
На вечір тихо…
В хатах люди,
І пси уже
пішли до буди…
Лиш стогін гілок
Було чути…
Що дереву їх
не вернути.
Ті в’януть,
Сохнуть і німіють…
Та більше
Не зазеленіють…
30/06/2022 р.
Наталія
Михайлів
Немає коментарів:
Дописати коментар