Процес пішов

 

Чому процеси

Так повільно йдуть?

Ламаються маршрути,

Путь складнішає

Сьогодні. Там

Зеленим байдуже лісам…

А тут не все одно,

Бо путь проходять люди

І не ждуть

Когось на стежці, у містах,

Де хижий не чаїться птах,

Та ходять люди-хижаки…

На річці з дерева містки,

А в місті  міст –

Це є зв’язки…

І люди часом як вовки.

Чи зайці – хто кого…

Чи лис – вкраде

З подвір’я курку

Й в ліс майне. А там –

Мисливець… Й лис

Вже зовсім не щасливець…

Бам!.. І байдуже

Уже лісам,

Чи курочка була смачна…

Він вистрелив,

І та весна

Пробудить вітром і  дощем…

А в місті

Серця твого щем

Належить кревним, запашним

Грошам – приземленим, таким,

Як все земне.

Що тягне… вниз,

Хоч, ти, можливо,

Й не доліз до верху.

Всеодно: у місті всі ми про одно.

Процес пішов,

І він вже тут.

А час і гроші –

Ті ж не ждуть!

Довкола тебе – сто вовків…

Які б інтриги ти не плів,

В яку би гру

Свій ніс не пхав –

Процес іде…

А ти – програв.

                                                                                                                                              30.06.2022 р.

                    Наталія Михайлів

 

My truth

 

It’s true: the wonder

Can take place.

I see it looking at

One’s face;

I feel it spying for

One’s eyes,

Where speedy dream

Gets up and flies…

Like butterfly,

Like solemn bird,

Who washes herself

From people’s dirt;

Whose wings are just

As angel’s one  –

She’s keen to fly,

Desires to run…

Don’t wanna

An another wings;

Don’t care

What some other

Brings…

The stars, the moon,

The sun and air –

They all are beautiful

And fair…

The happiness inside,

God’s giving

Refreshes mind,

Enlightens living!

That’s true: this wonder

Comes with sun,

To cause this day

A newly one…

My joy and smile,

And serious matter –

So closed sometimes,

And opened letter

To read and plunge

In truth. So fair,

As diamond star,

That shines. So rare…

This beauty comes

From naughty spirit,

Although sometimes

So hard to bear it…

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                         30/06/2022

                                                                                                                                                                                                                                                                                                      Natalya Mykhayliv

Фатум верби

 

Не рік, не два,

Не три, не п’ять

Плакучі верби

Шелестять,

І ниють, виють,

І щодня

Ввижається

Їм маячня,

Що нібито

У гаю хтось

Відняти прагне

У них щось…

Плакучі, хилі,

У сльозах…

Вбачають зло скрізь,

Їде дах…

Ще й лють,

І ненависть, і нерви…

Та дайте годі

Собі, верби!

Нізвідки – з неба

Чи з землі

Здійнялись

Хвилі чималі;

І завірюха

Загула,

Зірвалась

Буря чимала.

Плачу верби

Вона не чує,

Гуляє, виє

Та й лютує!

Листки з дерев

Повідривала,

Дахівки хатам

Познімала…

І навіть

Зайчику малому

У лісі страшно

вже самому…

Шумлять берізоньки

Довкола,

А яблуня  –

І та вже гола…

Верба тремтіла

Лихо й грізно.

І каялась.

Та було пізно.

Цунамі в степу

Здійнялося –

Вона лишилась

Без волосся.

Вітриську того

Було мало:

Зламав гілки –

І їх не стало…

Не було плакати

чим більше.

Хіба ще може

Бути гірше?

І блискавка

Сказала: «Може!»

Розріже деревце,

Що гоже

Було колись…

Та вже не буде.

Аби пізнали

Правду люди.

Не упивалися

Сльозами,

Не чарувалися

Вітрами…

Там, де верба була –

Гілляки…

Тим гіллям гралися

Собаки…

В зубах носили,

Розкидали

Ту бідолашну;

Шматували

Те деревце,

Що зеленіло,

І плакало,

Хоч й не поспіло

Життям пожити

Добрим, Божим;

Промінням грітись

Ясним, гожим…

На вечір тихо…

В хатах люди,

І пси уже

пішли до буди…

Лиш стогін гілок

Було чути…

Що дереву їх

не вернути.

Ті в’януть,

Сохнуть і німіють…

Та більше

Не зазеленіють…

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                     30/06/2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                             Наталія Михайлів

The prayer

 

The moon is so ginger,

And nobody cares,

So, touched by an Angel,

I’m getting upstairs.

To feel the world’s beauty,

To hope and to pray

For sunrise and seaside,

For more pleasant way…

Uniting with God,

Undertaking the fate,

No matter you close up

Or pushing the gate…

The path one ignores

Discloses new one,

In working and trying.

The break has been done.

One’s cruelty makes me

To cherish my name,

To fight and to wonder,

To handle this game…

                   We didn’t create it,

Nor wanted to play,

But doing one’s duty

One just needs to pray…

          That moment will take us

To wonderful jam,

Where God’s hand this evening

Appearing for them…

Let’s pray for the people,

With no war or death,

Let’s be the white angels

Who walk on this Earth…

         To make and to wonder,

To be the brand one,

To hear the thunder,

To look at the sun…

         To pray for the strangers,

         For close ones and friends,

To whisper to angels…

And this never ends…

 

                                                                                        19/06/2022

Natalya Mykhayliv

* * *

 

Внизу зеленіє трава,

А над полем

Спалахує день знов

Вогнем світанковим…

Осяяний сонцем,

Новий, незабутній…

І в місті, і в полі

Дух Божий присутній!

Це він нас несе

І підносить на світі,

А ми літу молимось,

Сонцем зігріті…

Витають, ширяють

Високо крилаті,

Над містом, над полем,

Мов в казці. Пернаті…

А ми в літа просимо

Моря шматочок,

Піщаного берега,

Пляжів крайочок…

Тимчасом в лісах

Забуяє все літнє:

Копитник, барвінок…

Конвалія квітне…

І серед дерев

Ти у своїй тарілці  –

Пахуча сосна,

Жолудь стигне на гілці…

Щоб восени впасти

На землю, донизу,

На жовтеє листя,

На купи із хмизу.

Сьогодні  дарує нам

Літо промінчик.

А море хлюпоче,

Омиє камінчик…

Там чайка на пляжі

І хвиля бурхлива,

І хмарою знесена

Мокрая злива…

То літо прийшло,

І радіймо у літі!

Божественним зіткані,

Сонцем зігріті…

                                                                                                                                                                                                                                                                       18.06.2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                    Наталія Михайлів

Читати:

Берегове: місто з термальними басейнами

Чому я більше не можу їсти хліб? Чесний репортаж

Як діють універсальні ритуали?

Літо

 

Квітка і птаха зустріли світанок

Ніжним промінням торкнеться

                             Ранок.

Вітром повіє, вода задзюрчить…

Жива й неповторна

                   Вранішня мить…

Мить прохолоди, вітром принесена…

Літо давно вже не згадує

                            Весну.

Місячним сяйвом подвір’я залите,

Тепло і радісно нас привітало

                            Літо.

Чорне і біле – яскравого дзьоба видно

Здалека. Не поспішаючи,

Гордо полює

                            Лелека.

Зірка за зіркою – в ніч зорепад…

Світлом ліхтарика стрінув вечірній

                            Сад.

Стигла з трави визирає суниця.

Кава… Увечері влітку бадьоро й

                             Не спиться.

Дощ накрапає, насунулась хмара

Щоб небо собою закрити.

Літо буяє і нам його

                             Не зупинити…

                                                                                                16.06.2022

                                                                                                Наталія Михайлів

Віра і Правда

 

На білій руці

Життя всього карта.

Віру ні в кому

Вбивати не варто…

Трави зелені

Шепочуть довкола…

Голі дерева.

І правда гола.

Чиста в криниці вода…

Небилиці

Із вуст полетять

Як з гнізда свого

Птиці…

Летять та й летять…

Їх і не наздогнати…

Правда ж одна,

А її не скарати.

Правда у тому,

Що небо над нами,

Диво удома,

Міст під ногами…

Ще вона в тому,

Що час не спинити,

Хвилин не злічити,

 Віру не вбити…

Віра не вицвіла

І не згоріла,

Не спалахнула,

Відтак, не зотліла!

Віра… із мрією

Тихо сиділа.

З нею ж мовчала…

І… говорила.

Птиці літали,

Крильми махали,

Час не лічили

І щебетали…

Правди дослухатись

Можна. Довкола

Всі люди в масках,

А вона  – гола…

                                                                                                                                                                                                                                                                                                     14.06.2022 р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                              Наталія Михайлів