Манна

 

Під спогади літні веселки-дуги,

Синички політ, що в повітрі бентежиться,

Вниз сиплються срібні  вчорашні сніги…

І манна, яка на землі не залежиться.

Сивіючи, зникне, неначе мара,

Як дим від вогню, у каміні загулого;

Зима – наче квола й безсила стара,

Що чує відлуння п’янкого минулого.

Із сутінків день на землі проростав,

Як паросток з чорних земель упокорених;

Із мряки виходив, із мертвих постав,

З городів черствих і на зиму незораних.

Зі сніжних вершин і з пекельних низин,

Де плити стикаються й стогнуть нерадісно;

Страждена земля більш не хоче нести

Цей світ на собі – то й  скидає безжалісно.

А манна все падає… Хочеш – лови!

Та знай: має ціну  усе, що не пахне тут.

Поставши  учора з веселки-дуги,

Опадуть ті крила, що нині самі ростуть.

Залишаться всохлі німі патики

В скрипучих лісах, в них – ще мить – і увійдеться…

Несила  підняти вже буде руки,

От-от і земля під ногами розійдеться!

Рахуються кроки, ножища тремтять,

Калатати серце уже не спроможеться,

Бо тиснуть злі роки, позаду гатять,

А спогад про літо в ту мить заяложеться.

І виступить піт  на високе чоло,

Тріщить біс із ним – несе крила замучені…

Бо стільки злих літ – як вчорашнє лайно…

Гордився б – та чим?  Серед лісу дрімучого.

Лютує весна  і морозу задасть,

Як манну – її  кожне дерево згадує;

Купити би совість – ніхто не продасть,

Брів холод землею, день Божий не радує.

Тимчасом у світі снігів іще є!

Як спогадів, що засихають загоєно.

Тут кожного з нас щось тримає своє.

Тут кожному з нас важко й добре по-своєму…

 

                                                                                                                                                                                                                                     28.02.2023 р.

                                                                                                                Наталія Михайлів