Під спогади літні веселки-дуги,
Синички політ, що в повітрі бентежиться,
Вниз сиплються срібні вчорашні сніги…
І манна, яка на землі не залежиться.
Сивіючи, зникне, неначе мара,
Як дим від вогню, у каміні загулого;
Зима – наче квола й безсила стара,
Що чує відлуння п’янкого минулого.
Із сутінків день на землі проростав,
Як паросток з чорних земель упокорених;
Із мряки виходив, із мертвих постав,
З городів черствих і на зиму незораних.
Зі сніжних вершин і з пекельних низин,
Де плити стикаються й стогнуть нерадісно;
Страждена земля більш не хоче нести
Цей світ на собі – то й скидає
безжалісно.
А манна все падає… Хочеш – лови!
Та знай: має ціну усе, що не пахне
тут.
Поставши учора з веселки-дуги,
Опадуть ті крила, що нині самі ростуть.
Залишаться всохлі німі патики
В скрипучих лісах, в них – ще мить – і увійдеться…
Несила підняти вже буде руки,
От-от і земля під ногами розійдеться!
Рахуються кроки, ножища тремтять,
Калатати серце уже не спроможеться,
Бо тиснуть злі роки, позаду гатять,
А спогад про літо в ту мить заяложеться.
І виступить піт на високе чоло,
Тріщить біс із ним – несе крила замучені…
Бо стільки злих літ – як вчорашнє лайно…
Гордився б – та чим? Серед лісу
дрімучого.
Лютує весна і морозу задасть,
Як манну – її кожне дерево згадує;
Купити би совість – ніхто не продасть,
Брів холод землею, день Божий не радує.
Тимчасом у світі снігів іще є!
Як спогадів, що засихають загоєно.
Тут кожного з нас щось тримає своє.
Тут кожному з нас важко й добре по-своєму…
28.02.2023 р.
Наталія Михайлів
