Під покривалом

 

Листок спізнився,  вниз спадає –

Південний вітер підхопив…

Хто розвивається – літає,

Хто ні – шукає  ворогів.

Під покривалом, в дверях січня…

В каміні весело шипить;

І втеча з корабля епічна,

В дорозі, встеленій за мить.

Тут джерело, кришталь у ньому

На сонці золотім блищить,

І ковдра затишного дому,

Який ховає круглий щит.

Тріщать іскринки кольорово,

А комин дим захланно п’є;

І результат – ікони слово

Фонтанним бризом рясно б’є!

А в джерелі в той час вмирає

Вогонь, що в нього наступив,

Бо сили більшої немає

За океан, що Бог створив!

В сліпучій мряці ще він чує

Виття собак не знати де,

З «локшиною» удвох ночує,

А караван собі іде…

Обходь нас стороною, лихо!

Під покривалом наш сюрприз …

Сіамка скромна грілась тихо…

Вогненний рай.  Словесний бриз.

 

 

                                                 29.12.2022 р.

                                                                                                               Наталія Михайлів

Зимова стежка

 

Із-за вікна спішить субота,

Дерева – без птахів німі,

І прагматична знов робота,

У сніжній, дощовій зимі.

 

В ній кожен стежку свою має,

І кожного вона веде;

Сліди на собі залишає,

Хто вчора йшов – сьогодні йде.

 

Помірним кроком, а чи бігом,

Обтрушуючись від оман,

В морозі, над скрипучим снігом…

Ще й сяйво бачить крізь туман.

 

Стояли в ньому дві берізки,

Осліп безслідний голий гай;

Міх солодощів і … дві різки

Приносить людям Миколай!

 

Хто  береже – свій голос має,

Хто вірить – ловить купу див…

А стежка стелиться й чекає,

Хто, змерзши, рук не опустив.

 

Різдво передчуває місто,

В глазурі білій спить земля;

Калини грона як намисто,

Що червоніє іздаля.

 

Північний вітер дмухну ззаду,

Повз вуха гул свій враз несе:

Виття його, мороз… і зраду –

Що пережити можна все…

 

 

                                                                                                                  24.12.2022 р.

                                                                                                                      Наталія Михайлів

Постправда

 

Безмовно і тихо,

У замкненій правді,

Пихато і порізно –

Час як вода…

Зі словом затнутим

І сірим, у зраді,

Ні біле, ні чорне –

Постправда руда.

 

Безслівно й нерадісно,

Днями  малими,

Ночами тремтячими

Мерзне земля.

З хвостом і лускою,

Очима  сліпими

Звивалась й шипіла 

постправда-змія.

 

То зглянься же, Боже!

Добро – поза часом!

Розвійся, світанку

мутна синява!

Під банями храму,

У зимні, та разом

Зникає полудня

заклята мара…

 

Буденно і коротко,

В злім павутинні,

Несміло і боязко

Суне пітьма.

То стигне, то гріє,

Звиваючись солодко…

Скрегіт зубами…

На зло. І дарма.

 

Стоїть серед поля

Глибока криниця,

А поряд – ті крила,

Що впади униз.

Бо слово – то птах,

Ну а час – то водиця,

Що в море втече,

Залишивши лиш бриз.

 

Статично і мертво

В безодню впадає,

Колись народившись

У чорній землі.

Туман розійдеться,

А час проминає.

Літати –  пташині,

Звиватись – змії.

 

                                                                          17.12.2022р.

                                                                                                                Наталія Михайлів

Із капсули – в море

 

Застелимо ніч покривалом смугастим,

Опустимо жалюзі – темінь німа…

І снігом накриє – морозним, пухнастим

Непрохана гостя – холодна зима.

То віхолу зішле, то пухом лягає,

Що вже упритул до хатів підійшла;

Морозу напустить, а сонце сховає,

Не вкроячи людям й дещиці тепла.

І стріне нас ранок  –  ласкаво й привітно,

День знов у секундах до ночі спішить.

Із капсули – в море, а з тіні – на світло,

Допоки у жилах дзюркоче й кипить!

Під льодом озерце, в каміні  палає,

Сріблясті рибини засіли на дно…

Не кориться серце, хоч зло наступає –

У капсулі жити не хоче воно!

Зиму зачаруємо  полум’ям свічки –

Внизу голубим, жовтуватим вгорі;

Уранці, як влітку, зійдемо до річки:

У пір’я ховають дзьоби снігурі.

Тонесенький дим і у воскові нитка

Розкажуть, звідкіль прилітають сніги,

Що тануть… Ця осінь минула так швидко!

З морозом змагатись їй не до снаги!

Потріскують дрова і вишня згорає,

Немовби й не чула про літа сади;

В брехні, як в болоті: хто грузне – вмирає…

Із тіні на світло нас, Боже, веди!

Застелимо ніч під засвічені зорі,

Хай місяць нашіптує: «Сонця  нема!»

Задуємо свічку, заслонимо штори…

Цілющою стане груднева пітьма.

 

                                                    01.12.2022 р.

                                                                                                       Наталія Михайлів