І
В дитинстві Альбінка скидалася на хлопчика. І доля очікувала її не така, як інших дівчаток. Ангели пильно спостерігали за білявкою з задертим носиком, бувало, намагалися щось підказати, але й поводилася та як хлопчисько: уперто відмахувалася, закривала кругленькі вушка. Дружити із протилежною статтю куди простіше – ті зрозуміліші, а грубість і силу Альбінка приборкувала добром, що передалося від мами. Пізній дитині згодом вона не раз розповідатиме, як з нескінченної доброти народилося кохання директора автобази Северина й Марійки, молодої секретаря. А з нього — білява симпатюлька, котрій передалася мамина душа. Мишкові Альбінка не раз допомагатиме знаходити шапку, без котрої щокатий роззява не міг вийти з садочку, Василькові потай підказуватиме, куди бешкетники заховали його улюблену машинку. Діяти обережно і з добром – це вона засвоїла ще сидячи на горщику.
Хлопчаки приязно ставилися до Альбінки і навіть захищали від інших дівчаток, котрі часами робили юне життя нестерпним. Самовпевненим нахабам щастило, все діставалося без зусиль, а що не приходило, те вони безсоромно хапали руками, відбирали собі, не оглядаючись на неї і щось людське. Альбінка так не могла. Сила переконання і розуміння – ось її зброя. Ангели наполягали: «Не озирайся по сторонах!», проте вона не чула.
Золота осінь пестила студентство теплом. В університеті, на щастя, – не в провінційній школі. Перед вступом на престижний факультет Альбінка стала блондинкою – джентльмени віддають перевагу саме їм! Ось і він. Веніамін сподобався відразу –кинулася у вічі чоловіча краса. Справа за дрібничкою, освоєною ще в садочку – усунути можливих конкуренток. Білявка озирнулася: Ольга та Інеса в рахунок не йдуть, бо хоч вони й розумні, та не на його смак, решта дівчат – тим паче. Та на одній з останніх парт причаїлася небезпека: дві найсимпатичніші дівчини потоку – Таміла і Неля. Альбіна видихнула, сіла за парту з темного дерева і заспокоїлася. Першу от-от виженуть, Веня ж не любить халявниць. Що ж до Нелі… Напередодні блондинці наснився жахливий сон: брюнетка з карими очима не давала спокою, Альбіна ходила її слідами усе життя… Що це могло б означати? Насторожило нічне видиво й ангелів, котрі не відступалися від дівчини: хто намагається йти чужим шляхом, ніколи не знайде свого.
Веня мовчки сидів, утупившись в конспект, от-от мала початись пара.
¾ Завтра на футбол? – Спитала Альбінка.
Хлопець кивнув.
¾ Добре, тоді я піду на манікюр … В мене є всі конспекти цих лекцій.
¾ ???
¾ Завтра принесу.
Небо за вікнами спохмурніло, насупився викладач. Веня сидів задуманий, решта групи займалися хто чим. Таміла, справді, не провчилася в університеті й двох місяців. Нелю же стережися — надто вона самовпевнена, до того ж, із тих, від кого Альбінку захищали друзі-хлопці іще в дитячому садочку забутої Богом провінції. Темноволоса одногрупниця може голосно реготати на парі, легко кепкує з подруг, а як подивиться… Лишень би цій нахабі заманулося бути з Веніаміном – доможеться свого, схопить бажане голими руками, й не озирнувшись! В цієї людини немає нічого святого! Сон потроху збувався... Саме на Нелю, найпершу з усіх, звернув увагу Веніамін! Альбінка зусиллями приборкувала ревнощі: не склеїлося в них. Ну звісно ж, з її характером…
¾ Мені розказували, що вона вміє діставати людей… — Зазвучало душевно і переконливо.
Підкорений Альбінчиною турботою, Веня мовчав.
Вміння запевнити ще потім не раз виручатиме блондинку з задертим носиком. Любов до людей, що лине з її душі, дозволяє ставити на свою точку зору практично всіх без особливих зусиль. Рідним й коханим, подругам і хлопцям-друзям – всім добре!
- Здамо, не переживай. – Переконувала Альбіна, тамуючи Венине хвилювання перед колоквіумом. Той розчинявся в її розумінні.
ІІ
За вікнами грайливо літали сніжинки, давно Веніамін не знав такої відданої дружби. І поки якась частина хлопчачої душі лишалась порожньою, давала про себе знати природа, виринаючи підступним бажанням.
Неля ж до того часу не вивчила в обличчя всіх одногрупників, та й, по правді, вони її не цікавили. Красуня зустрічалася з Олегом. Та чутка дала Альбіні велике полегшення.
В кутку коридору на другому поверсі хтось поставив стіл. Двоє чекали на «грозу» всіх першокурсників – Івана Охрімовича, котрому Веня мав відпрацювати пропущену два тижні тому пару. З усіх сил Альбінка підтримувала друга. Слово за слово, й у порожньому коридорі Веніамін протискався до неї все ближче, вона ж сиділа на столі в невимовному, не знаному досі блаженстві, відчуваючи себе маслом, яке очікує на блискучий загострений ніж.
Не помічаючи нічого довкола, Неля прямувала з рефератом в руці й, ввійшовши зі сходової клітки у коридор, натрапила на Веню, що саме цілував шию якоїсь блондинки. Посміхнувшись, вона пішла далі. Ангели ж зажурилися, бо знали те, про що й не здогадувалась тоді зацілована: про часточку Веніної душі, в котрій лишалося місце дляЖінки. Про майбутнє весілля Веніаміна зі скромною і обдарованою Інесою... Про те, що та часточка таки заповниться. Не подругою, але Коханою, котра не заливає собою все його єство. А просто любить, нічого не вимагаючи ...
ІІІ
Погожої весняної днини галасливий потік зібрався на лекцію. Дівчата гомоніли про своє, з передостанньої парти долинав дзвінкий Нелин голос. Альбіні не лишалося нічого іншого, ніж почитати книгу, написану таким молодим, і вже таким нестерпним Іваном Охрімовичем.
Погляд Вені, що саме ділився з Петром враженнями від останньої гри, необачно спинився на голубоокій блондинці з маленьким кирпатим носиком, що його ніжно у забутті він цілував ще два тижні тому. Цієї ж миті хлопець перемкнувся на спогад про вчорашній м’яч, не почуваючи тепер до нещодавньої подруги нічого, крім байдужості: ні ненависті, ні огиди, ані симпатії. Найвірніша соратниця, вона повсякчас була в курсі всіх його справ й, здається, знала про нього все. Співпереживала, співчувала, розуміла, випереджала бажання і… не давала дихнути. Завжди напоготові, завжди на підхваті, завжди у пригоді. Це не воно. Дружба – не кохання. Веня зітхнув.
На вкритому веснянками Олиному обличчі – досада, неначе хтось помер. Не з близьких, та все ж прикро. Книга програла: під густими фарбованими бровами туди-сюди бігали голубі очі – цікавість розбирала Альбінку на шматки. Четверо хлопців на останній парті сиділи мовчки, замислені й тривожні, а потім як один склали перед собою руки і посхиляли голови. «Наче на поминках», – подумалось білявці. Та замість наукового дару Бог дав терпець: не на перерві, то після пар, не після них, то ввечері телефоном. А як ні – завтра вона неодмінно довідається, що ж трапилось.
Пара Івана Охрімовича надихала тільки на те, аби хутчіш її пережити. Зачитавши вголос сторінок з десять він рішуче покинув аудиторію, давши їй невимовне полегшення.
- Я знаю як він ставиться до дівчат і бачу: до Нелі він ставиться по особливому! – Олині слова звучали як вирок.
Альбіна сиділа не в змозі поворухнутися — Олег і Неля більше не разом. Дівчина витягла голову, аби почути подробиці.
- Відколи вони почали зустрічатися, Олег ходив щасливий як слон! Я ще ніколи таким його не бачила! – Дивувалася Оля, що знала хлопця зі шкільної парти. – Як же так?
Наостанок вимовила, складаючи книги до торби:
- Порозмовляю з нею...
Інеса ж тим часом міркувала про зв'язок цивільно-правової норми і об'єктивного юридичного права.
Друзі, здавалося, тужили разом із ним. Такий похнюплений Олег уперше. Від кількох учорашніх пляшок пива тріщала голова. Кольнуло серце. «Вона таки вміє діставати людей»,— Подумала Альбінка, глянувши на змарнілого хлопця. А потім привітно йому всміхнулася. Та той і не гляну у її бік.
На наступній парі сталося те, що мучило Альбіну цілих два тижні. Як нічого і не було, Неля виступала на семінарі. На перерві Олегові очі блищали від сліз, вона ж тепер розповідає історію європейських держав так, ніби усе життя вивчала тільки її. Губами, на яких іскрився рожевий блиск, вона... посміхалася. Не спиняючи доповіді дивилася у велике університетське вікно. І все з виглядом, нібито окрім неї в аудиторії більше нікого нема! Рідкісна нахаба! Терміново слід було її зупинити. Нелю нарешті перебили й Альбінці полегшало. Але не відлягло: «Що за людина?»
IV
Як і Веніамін, Павло привернув Альбінчину увагу лідерським характером. Різкий з підлабузниками, парубок привітно відповідав на її усмішку. А зовнішність... Маленькі добрі очі, коротке світле волосся й пухкі губи відтоді в її скованій уяві навік трансформувалися у символи справжньої чоловічої краси. В присутності Павлика Альбінчині чари вмикалися самі собою, добро, про яке стільки казала мама, потроювалося, а масло геть тануло. З ним було інакше, аніж зі стриманим Веніаміном – Альбінка нюхом чула його поривання. Минали місяці, несамовита пристрасть без початку й кінця не зникала – Павлик саме той, навіки…
На пари Альбінка ходила з легкістю — будні давали нескінченну повноту, а вечори — розкутість. Життя налагодилося: поза навчанням вона працює дитячим тренером із саморозвитку, зустрічається з подругами, з насолодою витрачає зароблене на косметику і караоке. Тепер ніщо не здатне вивести її з рівноваги: ні грубість Івана Охрімовича, ні манікюрниця, не годна вкластися в обіцяні три години, ні навіть Неля з її самовпевненими доповненнями на семінарах. Які все це дурниці! Павло. Павло, Павло… Здавалося, ним дихає усе на світі. Й якою б вірою в себе не насичували задоволені амбіції, до того, як насичує її він, їм далеко. Єднання з коханим породжує впевненість в «сьогодні» і в «завтра». Завтра ж, коли в ньому немає Павла, дає порожнечу, заповнити яку під силу, знову ж таки, тільки йому... Усе замкнулося, але пручатися марно. І не потрібно.
V
- Вся історія людства – це, шановні студенти, історія боротьби за права людини... — Без поспіху, згорбившись розповідав Михайло Давидович, легенда факультету, зусиллями незламної волі діставшись пішки на четвертий поверх.
Роки навчання тут минали повільно, бо то були роки щоденних випробувань. Одначе сила впевненості, як з'ясувалося, приходить також з подоланим шляхом, приборканими дисциплінами, вигнаними геть манікюрницями, що не достойні гаяти її час. Блондинка подорослішала. Навчилася заробляти, поєднуючи роботу зі стаціонарним навчанням, легко складати іспити, не марнуючи ночей за книжками зануд-викладачів, виокремлювати потрібних людей, не оглядаючись на решту й ніколи не ламала собі голову над взаємозв'язком об'єктивного юридичного права з будь-якою правовою нормою. Розрив з Павлом став громом серед ясного неба, болісним ударом небес, відром крижаної води на світлу голову, в якій, немов пожовкле кленове листя на початку нового навчального року, кружляли думки про вічне подружнє щастя та трійко його плодів; добро, яке їм передасться від люблячої й коханої матусі і силу сімейної фортеці, непідвладної жодним наступам долі. Ет, ні. Зате холодне відро загартувало уроком: жінка — не вакуум. Не існує порожнечі, котру не можна було б заповнити... кимось наступним. І жоден з них не вартує її переживань. Блондинка не страждала ні від самотності, ні від того, що і в тридцять з лишком, коли більшість одногрупників водять до школи по двійко дітей, не знала освідчення на одному коліні, перстня з діамантиком на безіменному пальці, фати... Та й зайве все це, коли життя вирує так, як у неї! В тої, котра навчилася брати від чоловіків — директорів та засновників, бородатих і лисуватих, худорлявих й кругліших, одружених і розлучених — усе, не озираючись. Альбіна навчилася виживати. З користю. Для себе. Замість роздаровувати добро, знаходити йому вдале застосування. Вона не відбирала, як знахабнілі дівчата із провінційного садочку, школи чи універу, ні. Але отримувала бажане як і раніше: через обережність, добро, силою розуміння й переконання, випередження бажань... Зачіска і манікюр, чари і наполегливість, характер й жіночі хитрощі — синьоока білявка не зраджувала собі, з віком пересвідчившись в маминій істині, випробуваній ще на Веніамінові п'ятнадцять років тому: немає чоловіка, до котрого не можна було б знайти підхід. Для себе-єдиної. Й лиш інколи, дуже-дуже рідко, із особливим коханцем вона просила називати її так, як батьки й найближчі друзі: Альбінкою. Ангели журилися — в сотий раз висвітлюючи відросле коріння, підопічна більше не намагалася їх почути. Здалася й сива мати в переконанні, нібито більш прилаштованої жінки, аніж її Альбіночка, немає в цілому Львові! Виглядало, наче ніщо не здатне порушити цей вистражданий долею устрій... Вся історія жінки є історією її боротьби за свої права. Проти безправ'я чоловічого й жіночого. В союзі з першими. Поки наївні дружини забирають дітей зі шкіл та садочків.
VІ
За великим робочим столом Альбіна cаме мізкувала, як підштовхнути чергового боса, Назара, в палкі свої обійми. Ангели у той час підлетіли до пані Марії. Материнське серце зойкнуло: Альбіночка ще обов'язково вийде заміж, на все свій час. Але ж такими думками вона заспокоює себе десятий рік поспіль — час діяти! Руки самі сплелися в молитві.
Попри Альбінене переконання: вона — не вакуум, а самодостатня особистість, вакуум безапеляційно давав про себе знати — наступним, хто має заповнити його, стане Назар. Тане масло — буде й ніж. Іще не народився чоловік, який би встояв перед її чарами.
Ангели полетіли геть.
VІІ
- Я бачу тільки якусь жінку з темним волоссям.
- Ні, бабо Катре, я за Альбіночку прийшла, свою дитину... – Скиглила Марія.
- Я розумію. — Обурилася жінка у хустці.
- Скажіть, що робити!?
- Хм. — Відкрила очі баба Катря, — моліться!
Потому кивнула на образ Божої Матері, що висів за її спиною, і погасила свічу.
VІІ
«Дивина та й годі! — міркувала Альбіна, оглядаючи доглянуті нігті. — Таких що, на одній фабриці вирощують!?» Надія мала значно вищий зріст, спортивну відзнаку, вміла поставити на місце одним поглядом, і, коли треба, знахабніти ще більше за ту, про кого Альбіні не хотілося згадувати, але чомусь усе частіше із дивною регулярністю звідусіль надходили чутки. Минулої ночі Альбіні знову наснилося, що вона йде слідами Нелі. Прямісінько на роботі по тій згадці обличчям прокотився холодний піт. На носі вихідні, із дня на день подзвонить Назар, й так само раптово, як і недоречно, спіткало відчуття родом із першого курсу: збитковості, внутрішньої нестачі, браку слів...
До офісу з Надею притьопав її шестирічний синочок. Карими очима довгоногої брюнетки зачаровувались жінки і чоловіки, але самій їй на те було байдуже. Мінімум слів з колегами, красномовність з партнерами... Надя не вивищувалася, але й не клеїлася в подруги. Вона просто спостерігала за іншими, знаючи свою перевагу. Нестерпно, треба вживати заходів! Завести душевну розмову з брюнеткою теж не виходило — та витончено із ледь вловимими нотами зверхності демонструвала, що Альбіна буде її останньою на землі співрозмовницею. «Що за людина?» Сьогодні знову Надя лиш офіційно попрощалася, не побажавши ні гарних свят, ні смачної паски. Це вже занадто! Кліпаючи синіми оченятами, Альбіна поправила мейк-ап, звелася на коротенькі ніжки, зробила два ковтки зимної води й швиденько побігла до Назара — доповісти про небезпеку в стінах їх офісу, яку, поки не пізно, добре б гнати поганим віником, ще й так, аби ніде їй більше не знайшлося місця! Уважно вислухавши застереження подруги, той на мить розгубився, та розум взяв гору над гострим ножем — Надя була перевіреною роками й всіма його службами людиною. Обоє заспокоїлися. «Вірна соратниця, — думав Назар, дивлячись на ті ніжки,— вона завжди в курсі моїх справ й, здається, знає усе. Співпереживає, розуміє, розраджує... Говорити чомусь намагається тоном Наді, ніби не має свого, фарбується точнісінько так же... Завжди напоготові, завжди на підхваті, завжди у пригоді. Йде чужими слідами. Не дає дихнути...» Ніж затупів, а Назар зітхнув.
VІІІ
Ангели в її оселі не проживали з півроку — уперше в житті Альбіні страшенно не хотілося святити паску. Зате крилаті помічники напучували земного охоронця — потемнілу ауру просторої квартири освітив егрегор пані Марії, що вирішила не відступати.
- Марійцю, як біжить час, видите?
- Світуню, я ніби вчора вела її за руку до першого класу...
Дорогою до церкви мама зустрічала безліч знайомих, від кожної з котрих нудило по-своєму. Когось Альбіна знала, інших — ні. Карколомних висот в обізнаності про справи інших досягла пані Світлана, мамина приятелька ще з автобази. Жінка видавала «факти», що й не вимагали перевірки, оскільки складалися в пазл з відомими Альбіні обставинами, прояснюючи слабини суперників і поведінку партнерів. Дійсно, в одного з останніх є коханка з фірми-конкурента, в іншого помалу «загниває» бізнес... Володіючи такими даними, легко передбачати їх подальші дії — Альбінка посміхнулася, буде про що на днях поговорити з Назаром. «А випогоджується на вулиці! — Роззиралась білявка. — І день так нічого...» По цій думці її пронизало громом — знає пані Світлана й Нелю, юристку з “Ті енд Ко”. Окрім роботи на підприємстві, вона ухитряється вести паралельно і власних клієнтів! Хто їй це дозволяє? Допомагала декільком знайомим пані Світлани і виграла суди!..
- Сусід на новому Мерседесі, сильно собі її вподобав — вона ж дуже гарна! — навіть хотів женитися... Але то така неприступна, що не підходь — «вся з себе», як казав Сашко. — Хитала головою жінка в хустині й пасхальним кошиком в порепаній руці.
Альбіна ладна була зупинити погляд на чому завгодно, лиш би не бачити пані Світлани, яка весь час вкрай дивно, хоч і не без належної шани, зиркала на показну приятельчину доньку. Наступної миті на бордюр виїхав стильний темний автомобіль. Через лобове скло проглядалося знайоме обличчя. Хлопця, а тепер уже чоловіка, з котрим колись їх з'єднувала найніжніша дружба. З автівки вийшло четверо: Веніамін Олександрович, Інеса Вікторівна та двійко їх життєрадісних діток: хлопчик і дівчинка. Альбіна підбігла до них, а очі пані Світлани — за нею. Всіма силами, які лишень могла в собі віднайти, білявка намагалася не виказувати відчуття, що вкотре з'явилося кілька хвилин тому: нібито щось стерло її зсередини, порожнечі, що роздирає більше за чоловічу зраду. Попри те, що з Інесою вони майже одного росту, остання чомусь дивилася на неї зверху вниз. Розмова тривала кілька хвилин — сім'я поспішала святити кошик. Замислена мати озирнулася й Альбіна вловила той красномовний погляд.
Ніде дітися, слід було вертатися до жінок в кашемірових пальтах з пасхальними кошиками в руках. Пані Світлана саме переповідала, як колишній чоловік Нелі лив «крокодилячі сльози» за жінкою впродовж чотирьох місяців після розлучення: «Навіть краплями відкапували... Так-так... І п’ятий рік сам – кажуть, не може її забути». Гув вітер, збиралось на дощ. Альбіна кликала маму в машину — перечекати негоду, однак, керована провидінням, пані Марія розкрила рябу парасолю, взяла доньку під руку й гуртом вони почимчикували наверх, до місцевого храму, під умовиводи пані Світлани, що «Є такі баби, за котрими хлопи сохнуть, а дістати собі не можуть». Тримаючи мамин лікоть, Альбіна схилила голову й згадала Олега, що за роки навчання так і не відповів їй усмішкою. Вологі хлопчачі очі на лекції Івана Охрімовича, засмучених друзів, особливе його ставлення до Нелі. Й самовдоволену посмішку потім на семінарі. На губах, що іскрилися рожевим блиском...
ІХ
Туман перед очима розвіявся і баба Катря узріла ту ж молоду темноволосу жінку. Що не програла й ніколи не програє порожнечі, що не пливе за течією і не розмінюється собою. Відчула чистоту, перевірену часом, й любов, яка розв'язує руки, вивільнює крила, дає чоловікові гідність, а не відбирає її. Котру хочуть, за котрою плачуть, без котрої не літають… Навіть стара Катря тоді дивувалася: звідки в тендітної жінки береться та сила, що її вона здатна передати ще й іншому. Сила підносити над землею, а не шукати підходів, злітати над хмари, а не пролазити вузькими щілинами суходолу... Не чекати дзвінків. Боротися тільки за себе. Бути іншою. Бути вільною. То вроджене.
Сильна духом людина...
Розімкнувши поріділі вії, в очах молодої білявки старенька знову читала питання. Слід щось відповісти... І вона видихнула, втерла обличчя, аби позбутися чужого болю, що причепився під час роботи з людською душею.
- Буде, сонечко, все буде, от побачиш. Тільки облиш... її... А ви, Маріє, моліться.
І загасила свічу.
Х
Сьома ранку. Здавалося, от-от вони вибухнуть, зірвуться, розлетяться на друзки. Пара великих грудей, точніше, те, що в них — найкращий харч для Кирила-молодшого, дарунка небес і ангелів, які відтепер не відступалися від них ні на мить. Радість материнства супроводжувалася високим жаром через силу-силенну молока, що мимоволі виливалося, мов лава – рясно і з болем. Без допомоги медиків не обійтися. Страшенно мучила спрага. Альбінка захотіла підвестись, ногу поставила на буковий паркет, а руку на ковдру. Кирило-молодший сопів. Голова пішла обертом… Враз паркет вислизає з-під ніг, і, падаючи на холодну підлогу, безсила матуся ледь не вдарилася скронею до кута широченного ліжка. Кирило влетів у спальню і, глянувши вниз, збліднув на полотно. Дужий, він миттю схопив кохану на руки й зустрівся поглядом із синіми як небо очима. А за секунди примчав зі стаканом ледь теплої води.
- Як ти знав? — Не стримуючи сліз щастя, спитала Альбінка. Захланно ковтаючи, вона відчула невимовний сором перед чоловіком. За Веніаміна, Павла, Назара... Сашка, Бориса, Андрія, Максима, Артура... Невже їх мало бути стільки, аби нарешті збагнути: жодна жінка не стане шукати щастя за межами власного серця, коли вона певна, що її люблять? За півгодини на порозі стояла лікар, викликана на поміч дружині. Альбінка не хотіла, аби коханий став свідком процесу, відтак, поки, вдягнувши білий халат, та працювала, він терпляче очікував на кухні. І тільки впевнившись, що термометр показує нормальну температуру, пішов на роботу. З парою могутніх крил за спиною, що виросли після зустрічі з Альбінкою. Зморена, вона спала. Перейнявши мамин спокій, солодко дрімав й малюк. Лилася ангельська пісня... Ранками сни згадувалися тільки погідні та кольорові, більше ніколи в них не приходили інші жінки...
26.11.2018 р.
Наталія Михайлів
