Мама в декреті: ріст не спинити

У всіх півторарічних малюків спільна проблема — вони страшенно не люблять вдягатися взимку на вулицю. Донечка вкотре знімає шапку, а я що є сили намагаюсь її забалакати. Нарешті ми в під'їзді. Амелії важче – перші місяці життя її синочка забирають куди більше сил. Анастас, що прийшов у цей світ в листопаді, всміхається мамі, вона остаточно заколисує крихітку і ми ступаємо на скрипучий сніг, що завдав того року стільки проблем комунальникам!

Амелі раз у раз зітхає, я відчуваю важкість на її серці, та в душу з питаннями не лізу. У вікнах стоять ялинки, з повітря ще не вивітрився дух Різдва. Я тихенько співаю «Silent night, Holy night…» в надії, що і Веронічка засне. Але вона оглядається, посміхається, мовляв: «Що ти мені тут наспівуєш?», потім починає вертітися у візку і я впізнаю цю мову жестів – дитині закортіло щось погризти.

Невдовзі після того дня п’ятирічної давнини чоловіка Амелії, гравця ФК «Карпати», перекупив інший клуб й сім’я покинула Львів назавжди, лишивши мені спогади  про зимові дні, в котрі дві молоді матусі сміялися, не помічаючи, коли позасинали діти.

-       Малий – копія Стаса, –  усміхається подруга, – тільки маленький…

І додає:

-       Амелі плюс Стас – вийшов Анастас!

Вона – не така, як інші мами. Кепкує з себе і вміє лишатися позитивною.  Малий – її  «найкрутіше», а ще Амелі любить роботу.  А коли мова зайшла про Стаса, вона прижмурює очі і ніжно ними моргає. Рік подруга працювала ді-джеєм в нічному  клубі  і «це було круто», ставши ж «дружиною свого чоловіка», довелося все кинути –  де він, туди й вона.

-     На роботі час біжить швидше, а зараз… все ніби зупинилося… –   зітхає Амелі, позбувшись маски безшабашної ді-джейки. На дні її глибоких очей – туга.

-       Подивися на це інакше… – Розмірковую, обережно з’їжджаючи возиком на слизький тротуар.

-     Як це – інакше?.  – Перебиває Амелі,  випускаючи густу зимову пару з пухких вуст.

На вулиці Тершаківців – затори. Такого снігу Львів не бачив давно! Водії дратуються, сигналять, відчиняють вікна, щоб дати один одному уроки водіння, супроводжуючи їх брутальною лайкою.

-       Ця зупинка…

Назустріч нам – згорблена бабця, що ледве тягне на собі мішок із чимсь.

-       Ось тобі один секрет: пенсія – це не декрет!

Тільки той, у кого все добре з гумором, може оцінити чужий. Поки Анастасик мирно сопе у возичку, Амелі регоче, киваючи головою. 

-       Бачиш он ту дівчину?

-       В норковій шубі? – Амелі обмірює зустрічну панянку поглядом.

-       Вона забігана. – Констатую. – А ти припинила метушню, щоб відслідковувати себе, людей, реакції…

Перетинаючи поріг супермаркету, подруга посміхається:

-       Кому це треба?

-       Не скажи. За останні півтора року я дізналася про себе й людей більше, аніж за все своє життя! Саме стосунки в сім’ї дали мені ключ до розуміння усього і всіх: хто чим «дихає», чого хоче…

Амелі пильно заслухалась і відійшла до полиць з приправами лиш після того, як я замовкла. Останні чотири місяці вона ламає собі голову над стимуляцією лактації, а сімейний лікар порадила їй лише валеріану. Раджу подрузі взяти фенхель, залити вдома чайну ложку кип’ятком і пити як чай. У кошику опиняються два пакети.

Маленькі рученята легенько беруть булочку з родзинками й ми знову опиняємось на засніженій вулиці.

-         Так от,  –  Продовжую, –   Коли я намагаюся збагнути, чому чоловік поводиться або говорить так чи інакше, то зрозумілими для мене стають і інші!

Проведений вдома з дитиною час дійсно збагачував чимось таким, що не можливо описати, проте без чого не можна обійтись. Коли ми вечорами тільки втрьох, здавалося: на долоні весь світ! Важко повірити, що в подруги, з котрою в нас стільки спільного, могло бути по-іншому.

-         Все те, про що ти кажеш, – Міркує Амелі,  – суто з книжок. От я не можу підпустити до малого чужу людину і сидіти вдома ще два роки теж не зможу… Яка книжка мені допоможе? Це ж реальне життя!

-         До речі, про книжки. Коельо особистісний ріст людини прирівнює до бамбука. Декілька років рослина росте тільки в корінні, а потім різко «вимахує» у висоту…

Мовчанка.

-         Чим більше коріння, тим довговічніший стовбур. Так і з людиною. У висоту ти ростеш тоді, коли різко досягаєш успіху. Ти мріяла стати ді-джеєм і стала. Ти добре заробляла, була серед людей, життя мало смак. Я добре знаю що це таке. Але рослини зі слабким корінням уразливі до загибелі. Тому потрібна надійна внутрішня опора.  Бамбук нарощує її роками. Людина теж –  коли здобуває важливі знання, досвід, стає сильнішою в терпінні, самовладанні…

-         Дійсно. – Нарешті погодилася Амелі. – Терпіння побільшало.

-         Оце воно: ти «розростаєшся в ширину».

-         Особливо в бедрах.

 Сміх розслаблює, оновлює, знімає напругу і стрес.

-       Твій ріст не зупинити, і не сумнівайся. Просто зараз він інший.

-       Стас каже: «Займися собою!». Купила абонемент в басейн, але заняття з понеділка по суботу, коли він цілий день на тренуванні! Плаватиму по неділях.

-       Теж варіант. От бачиш?  – Вхоплююся. – Завжди є вихід, якщо його шукати!

Не поспішаючи, смакуючи кожну хвилину внутрішньої тиші, ми крокуємо в бік дому. Діловий чоловік гучно розмовляє по телефону, удаючи всемогутнього боса. Група студентів голосно сміється, не зважаючи ні на кого. На вулиці гамірно, та наші малюки продовжують дивитися солоденькі сни. Я обережно витягую з маленьких рученят посипану маком булочку і одягаю на них рукавички.

Ненадовго – аби не спітніли під одягом діти, ми вирушаємо до салону меблів й домашніх аксесуарів, в якому Амелі обіцяє показати мені щось надзвичайно цікаве. Як з’ясувалося, це килимок з натуральної лами – білосніжний та приємний на дотик. Молода матуся не звикла у чомусь собі відмовляти. За свого гірського життя та лама перестрибувала урвища, скубала чисті трави, втікала від хижака. А тепер її багата шкура прикрашатиме вітальню молодої сім’ї, якій ще належить зберегти народжене на Ібіці два роки тому кохання. Амелі планує постелити розкішний предмет інтер’єру на дивані навпроти каміну. Схиливши голову вбік, вона накидає на себе виправлену шкуру, милується нею у дзеркалі білосніжної шафи-купе, перебирає в руках. А потім виголошує:

-         Це я в минулому житті!

Продавці регочуть, а обличчя Амелі залишається незворушним, як і належить по-справжньому упевненій в собі жінці.

За два тижні після того, як у вікні на першому поверсі згасло світло, ловлю себе на думці, що без Амелі перестала сміятися. До неї ніхто в житті не вчив мене так легко радіти цій миті!

 

 

 

 

8.08.2018 р.

Наталія Михайлів