Зима — найкращий час зайнятися собою!

"Я — пас!”, — безапеляційно заявляю Каті, котра тримає рюкзак з  гумовою шапкою, рушником, купальником і косметичкою. Після заняття з аквааеробіки подруга неодмінно ще заходить  до сауни,  потім — в душ, де скрабує обличчя, тіло і шкіру голови. Кращого ритуалу краси, на її думку, немає. Проте одними тренуваннями не обійтися, треба балансувати раціон.

“Зараз — жодних дієт!”  — зимовий девіз Каті, що набирає по кілограму за кожен холодний місяць. Дівчина заспокоює себе тим, що під светром і штанамиoversize їх не видно.  А ще активним відвідуванням фітнес-центру. У понеділок побувала на TRX, в середу — на йозі, а сьогодні кличе мене на аквааеробіку. В затишному інтернет-кафе я консервативно гортаю сторінки вересневого українського L'OFFICIEL, де Хайді Клум хвалиться, що їй “завжди вистачало сили робити так, як вона вважала правильним”. “От і все! — Схоплюється подруга.  — Йдем!”

У Львові ліпить сніг. Ми прямуємо проспектом Шевченка, й, ховаючись у білосніжну шубу, Катя хутко накидає на голову каптан, скаржачись, як важко тримати форму в холод. Я подумки погоджуюсь: білків, жирів та вуглеводів зараз потрібно більше. А Каті кажу інше: на носі свято Миколая, час  готувати подарунки.

Пробирає... Я накидаю на себе рушник, а подруга, спробувавши ногою ніжно-голубу воду, сахається назад. Лунає ритмічна музика, влітає тренер Настя й рішучим свистком наказує всім заходити в прохолодний басейн, з якого тхне хлором. Тут я вперше і востаннє!

Хоча міркування цілительки В. Петренко  суттєво “розходяться з уявленнями традиційної медицини”, за десять хвилин активних рухів помічаю: справді, холод подіяв на нас, ніби чарівна паличка. “Нирки працюють на холоді, треба привчати себе до подолання холоду” [1, с. 74]. Трудитися над пресом в басейні — це бачити, як його обтікає вода — союзник омріяної фігури і гарного настрою. Підіймає тебе, тримає на собі, чи навпаки: ти опановуєш її, керуючи тим, що можеш контролювати. Своїм тілом. Зрештою, Катя — риби, я — скорпіон. Знаків водної стихії вона ж і притягує.

Ми відриваємося від дна і, взявши “штанги”, котрі не тонуть, вирушаємо на глибину. Трюки на поверхні води дають невагомість, я вже не відчуваю ні пресу, ні ніг, ні м'язового дискомфорту. Тільки власну ауру, що зміцнюється з кожним рухом, й тепло, яким пашить тіло. Ознаки, що вказують на набір енергії виникають поетапто в процесі тренувань, — пише І.Паньков. На початку відчувається певний рух в організмі, котрий оформлюється в різноманітні вібрації, тіло починає теплішати зсередини... [2, c.53]

Бадьоре, на суші воно відмовляється вкриватися рушником — холоду як не було. Подібні навантаження, поза тим, змушують організм продукувати гормони радості —  взуваючись, Катя сяє. За затемненими дверима сауни подруга наносить спеціальну косметику, а душ тим часом змиває з мене хлоровану воду. Як добре, коли є люди, котрі пробуджують в нас сили діяти правильно!

Крім холоду, позитивно впливають ще голод і рух. Та апетит, що розігрався, не залишає вибору. Обличчя Каті м'яко блищить від гідрофільної олійки Vichy. Присьорбуючи морквяно-яблучний фреш у ресторанчику цього ж спа-центру, міркуємо, як не зіпсувати ефект від від сорокахвилинної процедури некоректною вечерею. “Взимку не відмовляю собі ні в мандаринці, ні в стейкові!” — Каже Катерина. На годиннику вже дев'ята вечора! Що ж обрати? Мені до смаку китайська перша страва, але в меню, котре тримаю в руках, її нема. Зупиняємо вибір на супі з цвітної капусти з мідіями і фреш-салаті з селери та ківі.

Цілителька має рацію: в холодному басейні всі органи тіла і мозок  працюють на повну! Як я не помічала раніше: зима — найкращий період зайнятися собою!? Стає зрозуміло, чому в теплих країнах шалено популярні кріосауни — оснащення, зовні схожі на солярії. Тільки з мінусовою температурою. Холод...

То чи виправдані нарікання на зиму, мовляв, вона змушує вживати більше їжі, сковує рухи? Саме тепер море суперфудів: мандарини та ківі, гарбуз, капуста, часник, селера, обліпиха... Поки нам подають з неї чай, Катя виголошує: якби не спорт,  зайвих кіло у неї було б куди більше.

Вдихаючи ніжно-цитрусовий аромат шматочків апельсину, що плавають в гарячій склянці, знову звертаю увагу подруги на силу продуманого раціону і ділюся рецептом дерунів із цукіні. “Де тепер взяти цукіні?” Все просто: у пошуках органічних продуктів я беру все, що знаходжу. А потім підшукую варіанти рецептів. Цього разу, поруч із гарбузом і ріпою, натрапила на кабачки.  Готові ароматні оладки я намазую соусом з зелені й сиру власного приготування. Будь-ласка...

Деруни з кабачків із сирним соусом

На дві персони: 1 невеликий кабачок або цукіні натерти на великій терці, додати  2 яйця і 1,5 стол. Ложки муки, натиснути один часник, посолити. Засмажити. Соус: жменю домашнього сиру, зелені (кропу, петрушки) збити ручним блендером, додавши чайну ложку нежирної сметани, води і втиснувши декілька зубчиків часнику. Трохи посолити.

Катя погоджується: слід поспішити з подарунками рідним на Миколая, а ще —  з презентами під подушку для... себе-єдиної.  Про кушн Ives Saint Laurentдівчина дізналася ще два роки тому, але придбає собі тільки тепер. Хоча  й визнає: конструктивна енергія, вироблена в фізичних і духовних вправах, наділяє більшою впевненістю, ніж вся косметика разом узята: “Навіть до найкрутішого крему шкіра за тиждень-другий звикає і більше на нього не реагує, а  сильний дух з тобою завжди.” Над цим і працюємо.

Нарешті! Кухар постарався: салат не прісний, прикрасили його кінзою та кропом, заправили —  соусом з лимонного соку, правдивої оливкової олії, солі  і меду. Селера та ківі — неймовірне поєднання! Ще більше подивував крем-суп з цвітної капусти з мідіями. Крім них, сюди додали свіжі томати-чері й цибулю. Легко, ситно, вітамінно і неймовірно смачно!

 Вечір тієї п'ятниці став особливим. По-перше, скуштовані  страви я згодом намагалася відтворити вдома. Вийшло смачно. По-друге, холод басейну, рішучі свистки тренера Насті і  Катина переконливість надихнули на засвоєння забутих істин. Обожнюю зиму!

Салат з селери ті ківі

Натерти по одному: селеру, моркву, яблуко. Порізати  ківі. Заправити соусом, до котрого в рівних пропорціях змішати оливкову олію та сік лимона  й додати чайну ложку меду, щіпку солі. Посипати грецькими горіхами.

Легко, ситно, вітамінно і смачно!

Крем-суп з цвітної капусти з мідіями

На дві персони: 1 кг цвітної капусти розділити на невеликі шматки, зварити, заливши невеликою кількістю води, наприкінці натиснути 2-3 зубчики часнику і посолити. Поки варитиметься капуста, 6-7 заморожених мідій пасерувати на малому вогні (солити не обов'язково). Капусту, не зливаючи воду, збити ручним блендером. Має вийти рідке пюре. Вилити крем-суп на тарілку, зверху викласти мідії, порізати томати-чері, кільцями фіолетову цибулю.

Використані джерела:

1. Петренко В., Дерюгин Е. Правильное питание здоровых людей/В.Петренко, Е. Дерюгин. — 8-е изд. — М.: Свет, 2017. - 224 с.

2. Паньков И.Как побеждать без ботьбы. Практическое пособие по философии успеха/И.Паньков. —Днепропетровск: Изд-во «Монолит», 2004. — 544 с.

P.S.: Прийнявши вранці наступного дня контрастний душ, я кинулася на пошуки якісного глибокого басейну з іонізованою водою. І неодмінно прохолодною.

15.12.2018 р.

Наталія Михайлів

Луцький замок (ВІДЕОВЕРСІЯ)

Цього разу - коротенька відеоверсія мандрівки до замку Любарта в Луцьку

Directed by Natalya Mykhayliv

7/12/2018

Квартира у Львові чи острів на Карибах? – Деякі питання інвестування у львівську нерухомість

АНАЛІТИКА

Чимало моїх знайомих володіють декількома квартирами у Львові. Щось приватизували з нажитого за радянських часів, щось отримали в спадок, решту купили у дев'яності, коли одно-двокімнатне львівське житло ще коштувало десять тисяч доларів.

Сьогодні інвестування в українську нерухомість потребує зваженості — далеко не вся територія країни відповість інвестору взаємністю. Виправдати себе в змозі київські, львівські, волинські, карпатські земельна ділянка, маєток, квартира. У Львові за них доведеться викласти кругленьку суму — романтик з великої літери, місто не позбавлене прагматизму. Турист — ось чинник. Кмітливого бізнесмена харизма древньої архітектури давно надихнула на створення фінансового плану. Практично всі житлові приміщення центральної частини серця Галичини здають в оренду: на тривалий термін, добу чи навіть кілька годин. 

І поки сингапурський “Портфоліо” радить інвестувати  в приватний острів, віллу на острові-бутіку, резиденцію в Сіднеї та замок у Франції, мої друзі, львів'яни, обмірковують купівлю ще однієї квартири у Львові — під здачу. І щось підказує: вибір цієї пари не зупиниться на халупці  останнього поверху панельного будинку в одному з віддалених районів. Ключовою вимогою до інвестиційного об'єкта була і залишається якість. Непристойно високі ціни на житло в австрійських люксах елітних місцевостей межують з оголошеннями щодо продажу  помешкань із “входом по балкону в кухню”, —  власне, ними буквально закидали газету.

 Інвестування в українську нерухомість

         потребує зваженості —

         далеко не вся територія країни

         відповість інвестору взаємністю

Ці  архітектурні рішення — винахід радянської влади. За австрійського панства балконами ходила челядь, вельможам ж належав центральний вхід. Новий колонізатор розпорядився інакше, розділивши розкішні палаци на численні квартири, котрі пороздавали партійцям. Ще одна закономірність: в ціні середні поверхи і не кутові оселі – їх пропозицій найменше. Й хоч за житло площею тридцять п'ять квадратних метрів, на останньому поверсі, з таким-собі “чорним входом” просять як мінімум тридцять вісім тисяч доларів,  моральна і матеріальна їх застарілість вкупі з покупцем, що не бажає заходити додому балконом, ставлять на місце гарячий апетит продавця — вторинний ринок терпить поразку.

Зате процвітає первинний. Будинки в стилі сіті мов зі світлини журналу про дизайн,  вельможа класика чи невибагливий модерн — врешті, у новизни  свої переваги: від суто технічних та естетичних до метафізичних. Квартира “з нуля”  — те та, яка змінила безліч власників. Нічого дивуватися з того, що частину помешкань забудовники реалізують  задовго до здачі будинку в експлуатацію. Ба більше, останніми роками намітилася тенденція: покупці прагнуть стати власниками майнових прав на нерухоме майно, котре постане в майбутньому — аби уникнути неминучої сплати податків у разі оформлення права власності. Невигідно виготовляти свідоцтво на нього і забудовнику. Як би там не було, будинки у Львові ростуть, наче гриби після дощу, а місто Лева запалюють вогники нових осель. 

Купівля житла в новобудові не позбавлена своїх “підводних каменів”. Так, у щойно збудованій багатоповерхівці продаються десятки квартир — чому? Різне трапляється, будинок великий, з тих чи інших причин люди могли передумати вселятись у придбане житло. Не можу не згадати  досвід моєї подруги Василини, котрій я допомагала переїжджати у орендоване помешкання менш ніж за півроку після купівлі однокімнатного на сьомому поверсі. Будинку, що наче з картинки. Ніби вчора: гарячий липень, Вася, її мама і я прямуємо до салону  штор, аби обрати, як і хотіла молода господиня, “тяжкі і стильні”. Обрали. Та тільки “вдарив” холод, за кружками чаю з лимоном уже розгублено спостерігали, як тією тяжкою шторою вітер, що мав би залишитися за зачиненим вікном, гойдав неначе пір'їнкою. І дивувалися, підходячи до кожного з тих вікон, “новим технологіям будівництва”. Вася картала себе: як можна було так вляпатися? А я її заспокоювала: все-таки ми — юристи, а не архітектори. Терпінню подруги прийшов кінець, коли її протягнуло прямісінько у власній квартирі.  

Хоч стінам австрійських та

польських будинків по сто-двісті років,

їх не лякає ні час, ні трамвайна вібрація

“За австрійців цегла була інша, — розповідав мені потім знайомий інженер-будівельник, — втримувала тепло, давала добру шумоізоляцію”. Більшість львівських будинків історичної частини міста і ближнього центру будували щонайменше у півтори цегли,  товщина стін декотрих перевищує один метр. Велетенські вікна, чотириметрові стелі, планування, що може зрівнятися з розплануванням палаців —  таїть Львів  просторі помешкання гордого панства, що населяло довоєнне місто. І хоч сьогодні тим стінам по сто-двісті років, їх не лякає ні час, ні трамвайна вібрація. Чимало з них мають статус пам'яток архітектури, зазнали реставрації. Їх жителі об'єднуються, аби надати ідеального вигляду під'їзду, фасаду, здолати, врешті-решт, моральний і матеріальний знос. Бо усвідомлюють вартість австрійського і польського будівництва. І знають ціну неодноденному комфорту.

Ціна однокімнатної квартири з ремонтом у якісній новобудові  – близько $100 000

“Тепер вікна ставлять на піну”, — Пояснював далі той інженер-будівельник, загадково посміхаючись. —  Колись такого не було. Добре, коли її використовують у міру.  Буває, що зловживають, а це неприпустимо. Піна ж — не зовнішній матеріал!” На щастя, частина забудовників  дає собі звіт у складності відновлення репутаційних втрат — у Львові можна знайти пристойні новобудови з гарним ремонтом і навіть новими меблями та побутовою технікою всередині. Ціна за таку однокімнатну квартиру стартує від ста тисяч доларів... 

А Вася таки продала те горе-житло, хоча й не відразу. Знайомі ж надалі перебувають в активному пошуку надійного інвестиційного об'єкта: житлового приміщення в будинку із цегли в ближньому центрі, на другому-третьому поверсі, в старому фонді, з парадним входом, правильним плануванням, вікнами на вулицю — не у стіну сусіднього будинку. Бажано з двофункційним котлом і підігрівом підлоги, новою сантехнікою. А ще невеликої: одно-двокімнатної. Пара усе прорахувала: більша себе не окупить.

Житло в австрійських і в польських люксах елітних районів Львова не втрачає своїх високих позицій

Захмарні ціни приземлюють, проте не зупиняють. Як і місто, що їх зростило, мої знайомі — романтики з прагматичною жилкою.  Заглядаються й на п’ятикімнатнуквартиру на бічній вулиці проспекту Шевченка з виглядом на Високий замок. Це вже на перспективу – у пари ростуть діти.  Ціна їх омріяного житла, до слова, – триста тисяч доларів. Точнісінько як острова в Карибському морі. А що обрали б ви?

Наталія Михайлів

5.12.2018 р.

Коли співають ангели

В дитинстві Альбінка скидалася на хлопчика. І доля очікувала її не така, як інших дівчаток. Ангели пильно спостерігали за білявкою з задертим носиком, бувало, намагалися щось підказати, але й поводилася та як хлопчисько: уперто відмахувалася, закривала  кругленькі вушка. Дружити із протилежною статтю куди простіше  – ті зрозуміліші, а грубість і силу Альбінка приборкувала добром, що передалося від мами. Пізній дитині згодом вона не раз розповідатиме, як з нескінченної доброти  народилося кохання директора автобази Северина й Марійки, молодої секретаря. А з нього —  білява симпатюлька, котрій  передалася мамина душа. Мишкові Альбінка не раз допомагатиме знаходити шапку, без котрої щокатий роззява не міг вийти з садочку, Василькові потай підказуватиме, куди бешкетники заховали його улюблену машинку. Діяти обережно і з добром – це вона засвоїла ще сидячи на горщику.

Хлопчаки приязно ставилися до Альбінки і навіть захищали від інших дівчаток, котрі часами  робили юне життя нестерпним. Самовпевненим нахабам щастило, все діставалося без зусиль, а що не приходило, те вони безсоромно хапали руками, відбирали собі, не оглядаючись на неї і щось людське. Альбінка так не могла. Сила переконання і  розуміння  – ось її зброя. Ангели наполягали: «Не озирайся по сторонах!», проте вона не чула.

Золота осінь пестила студентство теплом. В університеті, на щастя,  – не в провінційній  школі. Перед вступом на престижний факультет Альбінка стала блондинкою  –  джентльмени віддають перевагу саме  їм!  Ось і він.  Веніамін сподобався відразу –кинулася у вічі чоловіча краса. Справа за дрібничкою, освоєною ще в садочку – усунути можливих конкуренток. Білявка озирнулася:  Ольга та Інеса  в рахунок не йдуть, бо хоч вони й розумні, та не на його смак, решта дівчат – тим паче.  Та на одній з останніх парт причаїлася небезпека: дві найсимпатичніші дівчини потоку – Таміла і Неля.  Альбіна видихнула, сіла за парту з темного дерева і заспокоїлася. Першу от-от виженуть,  Веня ж не любить халявниць. Що ж до  Нелі…  Напередодні блондинці наснився жахливий сон: брюнетка з карими очима не давала спокою, Альбіна ходила її слідами усе  життя…  Що це могло б означати?  Насторожило нічне видиво й ангелів, котрі не відступалися від дівчини: хто намагається йти чужим шляхом, ніколи не знайде свого.

Веня мовчки сидів, утупившись в конспект, от-от мала початись пара.

¾     Завтра на футбол? – Спитала Альбінка.

Хлопець кивнув.

¾     Добре, тоді я  піду на манікюр … В мене є всі конспекти цих лекцій.

¾     ???

¾     Завтра принесу.

Небо за вікнами спохмурніло, насупився викладач. Веня сидів задуманий, решта групи займалися хто чим. Таміла, справді, не провчилася в університеті й двох місяців.  Нелю же  стережися — надто вона самовпевнена, до того ж, із тих, від кого Альбінку захищали друзі-хлопці іще в дитячому садочку забутої Богом провінції. Темноволоса одногрупниця може голосно реготати на парі,  легко кепкує з подруг, а як подивиться… Лишень би  цій нахабі заманулося бути з Веніаміном – доможеться свого, схопить бажане голими руками, й не озирнувшись! В цієї людини немає нічого святого! Сон потроху збувався...  Саме на Нелю, найпершу з усіх, звернув увагу Веніамін!  Альбінка зусиллями приборкувала ревнощі: не склеїлося в них. Ну звісно  ж, з її характером…

¾     Мені розказували, що вона вміє діставати людей… — Зазвучало душевно і переконливо.

Підкорений Альбінчиною турботою, Веня мовчав.

Вміння запевнити ще потім не раз виручатиме блондинку з задертим носиком. Любов до людей, що лине з її душі, дозволяє  ставити на свою точку зору практично всіх без особливих зусиль. Рідним й коханим, подругам і хлопцям-друзям – всім добре!

-     Здамо, не переживай. – Переконувала Альбіна, тамуючи Венине хвилювання перед колоквіумом. Той розчинявся в її розумінні.

ІІ

За вікнами грайливо літали сніжинки, давно Веніамін не знав такої відданої дружби. І поки якась частина хлопчачої душі лишалась порожньою, давала про себе знати природа, виринаючи підступним бажанням.

Неля ж до того часу не вивчила в обличчя всіх одногрупників, та й, по правді, вони її не цікавили. Красуня зустрічалася з Олегом. Та чутка дала Альбіні велике полегшення.

В кутку коридору на другому поверсі хтось поставив стіл. Двоє чекали на «грозу» всіх першокурсників –  Івана Охрімовича, котрому Веня мав  відпрацювати пропущену два тижні тому пару. З усіх сил Альбінка підтримувала друга. Слово за слово, й у порожньому коридорі Веніамін  протискався до неї все ближче, вона ж сиділа на столі в невимовному, не знаному досі  блаженстві, відчуваючи себе маслом, яке очікує на блискучий загострений ніж.

Не помічаючи нічого довкола, Неля прямувала з рефератом в руці й,  ввійшовши зі сходової клітки у коридор, натрапила на Веню, що саме цілував шию якоїсь блондинки. Посміхнувшись,  вона пішла далі. Ангели ж зажурилися, бо  знали те,  про що й не здогадувалась тоді зацілована: про часточку Веніної душі, в котрій лишалося місце для Жінки. Про майбутнє весілля Веніаміна зі скромною і обдарованою  Інесою... Про те, що та часточка таки заповниться. Не подругою, але Коханою, котра не заливає собою все його єство. А просто любить, нічого не вимагаючи ...

ІІІ

Погожої весняної днини галасливий потік зібрався на лекцію. Дівчата гомоніли про своє, з передостанньої парти долинав дзвінкий Нелин голос. Альбіні не лишалося нічого іншого, ніж  почитати книгу, написану таким молодим, і вже таким нестерпним Іваном Охрімовичем.

Погляд Вені, що саме ділився з Петром враженнями від останньої гри, необачно спинився на голубоокій блондинці з маленьким кирпатим носиком, що його ніжно у забутті він цілував ще два тижні тому. Цієї ж миті хлопець перемкнувся на спогад про вчорашній м’яч, не почуваючи тепер до нещодавньої подруги нічого, крім байдужості: ні ненависті, ні огиди, ані симпатії. Найвірніша соратниця,  вона повсякчас була в курсі всіх його справ й, здається, знала про нього все. Співпереживала, співчувала, розуміла, випереджала бажання і… не давала дихнути. Завжди напоготові, завжди на підхваті, завжди у пригоді.  Це не воно. Дружба – не кохання. Веня зітхнув.

На вкритому веснянками Олиному обличчі – досада, неначе хтось помер. Не з близьких, та все ж прикро. Книга  програла: під густими фарбованими бровами туди-сюди бігали голубі очі – цікавість розбирала Альбінку на шматки. Четверо хлопців на останній парті сиділи мовчки, замислені й тривожні, а потім як один склали перед собою руки і посхиляли голови. «Наче на поминках», – подумалось білявці. Та замість наукового дару Бог дав терпець: не на перерві, то після пар, не після них, то ввечері телефоном. А як ні – завтра вона неодмінно довідається, що ж трапилось.

Пара Івана Охрімовича надихала тільки на те, аби хутчіш її пережити. Зачитавши вголос сторінок з десять він рішуче покинув аудиторію, давши їй невимовне полегшення.

-       Я знаю як він ставиться до дівчат і бачу: до Нелі він ставиться по особливому! –  Олині слова звучали  як вирок.

Альбіна сиділа не в змозі поворухнутися —  Олег і Неля більше не разом. Дівчина витягла голову, аби почути подробиці.

-         Відколи вони почали зустрічатися, Олег ходив щасливий як слон! Я ще ніколи таким його не бачила!  – Дивувалася Оля, що знала хлопця зі шкільної парти. – Як же так?

 Наостанок вимовила, складаючи книги до торби:

-       Порозмовляю з нею...

Інеса ж тим часом міркувала про зв'язок цивільно-правової норми і об'єктивного юридичного права.

Друзі, здавалося, тужили разом із ним. Такий  похнюплений Олег уперше. Від кількох учорашніх пляшок пива тріщала голова. Кольнуло серце. «Вона таки вміє діставати людей», — Подумала Альбінка, глянувши на змарнілого хлопця. А потім привітно йому всміхнулася. Та той і не гляну у її бік.

На наступній парі сталося те, що мучило Альбіну цілих два тижні. Як нічого і не було, Неля  виступала на семінарі. На перерві Олегові очі блищали від сліз, вона ж тепер розповідає історію європейських держав так, ніби усе життя вивчала тільки її.  Губами, на яких іскрився рожевий блиск, вона... посміхалася. Не спиняючи доповіді дивилася у велике університетське вікно. І все  з виглядом, нібито  окрім неї в аудиторії більше нікого нема! Рідкісна нахаба! Терміново слід було її зупинити. Нелю нарешті перебили й Альбінці полегшало. Але не відлягло: «Що за людина?»

IV

Як і Веніамін, Павло привернув Альбінчину увагу лідерським характером. Різкий з підлабузниками, парубок привітно відповідав на її  усмішку. А зовнішність... Маленькі добрі очі, коротке світле волосся й пухкі губи відтоді в її  скованій уяві  навік трансформувалися у символи справжньої чоловічої краси. В присутності Павлика Альбінчині чари вмикалися самі собою, добро, про яке стільки казала мама, потроювалося,  а масло геть тануло.  З ним було інакше,  аніж зі стриманим Веніаміном – Альбінка нюхом чула його поривання. Минали місяці, несамовита пристрасть без початку й  кінця не зникала – Павлик саме той, навіки…

На пари  Альбінка ходила з легкістю — будні давали нескінченну повноту, а вечори — розкутість. Життя налагодилося: поза навчанням вона  працює дитячим тренером із саморозвитку,  зустрічається з подругами, з насолодою витрачає зароблене на косметику і караоке. Тепер ніщо не здатне вивести її з рівноваги: ні грубість Івана Охрімовича, ні манікюрниця, не годна вкластися в обіцяні три години, ні навіть Неля з її самовпевненими доповненнями на семінарах. Які все це дурниці! Павло. Павло, Павло… Здавалося, ним дихає усе на світі. Й якою б вірою в себе не насичували задоволені амбіції, до того, як насичує її він, їм далеко. Єднання з коханим породжує впевненість в «сьогодні» і  в «завтра». Завтра ж, коли в ньому немає Павла, дає порожнечу, заповнити яку під силу, знову ж таки, тільки йому... Усе замкнулося, але пручатися марно. І не потрібно.

V

- Вся історія людства – це, шановні студенти, історія боротьби за права людини...  — Без поспіху, згорбившись розповідав Михайло Давидович, легенда факультету, зусиллями незламної волі  діставшись пішки  на четвертий поверх.

Роки навчання тут минали повільно, бо то були роки щоденних  випробувань. Одначе сила впевненості, як з'ясувалося, приходить також з подоланим шляхом,  приборканими дисциплінами,  вигнаними геть манікюрницями, що не достойні гаяти її час. Блондинка подорослішала. Навчилася заробляти, поєднуючи роботу зі стаціонарним навчанням, легко складати іспити, не марнуючи ночей за книжками зануд-викладачів, виокремлювати потрібних людей, не оглядаючись на решту й ніколи не ламала собі голову над взаємозв'язком об'єктивного юридичного права з будь-якою правовою нормою. Розрив з Павлом став громом серед ясного неба, болісним ударом небес, відром крижаної води на світлу голову, в якій, немов пожовкле кленове  листя на початку нового навчального року, кружляли думки про вічне подружнє щастя та трійко його плодів; добро, яке їм передасться від люблячої й коханої матусі і силу сімейної фортеці, непідвладної жодним наступам долі. Ет, ні.  Зате холодне відро загартувало уроком: жінка — не вакуум. Не існує порожнечі, котру не можна було б заповнити... кимось наступним. І жоден з них не вартує її переживань. Блондинка не страждала ні від самотності, ні від того, що і в тридцять з лишком, коли більшість одногрупників водять до школи по двійко дітей, не знала освідчення на одному коліні, перстня з діамантиком на безіменному пальці,  фати...  Та й зайве все це, коли життя вирує так, як у неї! В тої, котра навчилася брати від чоловіків — директорів та засновників, бородатих і лисуватих, худорлявих й кругліших, одружених і розлучених —  усе, не озираючись. Альбіна навчилася виживати. З користю. Для себе.  Замість роздаровувати добро, знаходити йому вдале застосування.  Вона не відбирала, як знахабнілі дівчата із провінційного садочку, школи чи універу, ні. Але отримувала бажане як і раніше:  через обережність, добро, силою розуміння й переконання, випередження бажань...  Зачіска і манікюр, чари і наполегливість,  характер й жіночі хитрощі — синьоока білявка не зраджувала собі, з віком пересвідчившись в маминій істині, випробуваній ще на Веніамінові п'ятнадцять років тому: немає чоловіка, до котрого не можна було б знайти підхід. Для себе-єдиної.  Й лиш інколи, дуже-дуже рідко, із особливим коханцем вона просила називати її так, як батьки й найближчі друзі: Альбінкою. Ангели журилися —  в сотий раз висвітлюючи відросле коріння, підопічна більше не намагалася їх почути. Здалася й сива мати в переконанні, нібито більш прилаштованої жінки, аніж її Альбіночка, немає в цілому Львові! Виглядало, наче ніщо не здатне порушити цей вистражданий долею устрій... Вся історія жінки є історією її боротьби за свої права. Проти безправ'я чоловічого й жіночого. В союзі з першими. Поки наївні дружини забирають дітей зі шкіл та садочків.

VІ

За великим робочим столом  Альбіна cаме мізкувала, як підштовхнути чергового боса, Назара,  в палкі свої обійми. Ангели у той час підлетіли до пані Марії. Материнське серце зойкнуло: Альбіночка ще обов'язково вийде заміж, на все свій час. Але ж такими думками вона заспокоює себе десятий рік поспіль — час діяти! Руки самі сплелися в молитві.

Попри Альбінене переконання: вона — не вакуум, а самодостатня особистість, вакуум безапеляційно давав про себе знати — наступним, хто має заповнити його, стане Назар. Тане масло — буде й ніж. Іще не народився чоловік, який би встояв перед її чарами.

Ангели полетіли геть.

VІІ

- Я бачу тільки якусь жінку з темним волоссям.

- Ні, бабо Катре, я за Альбіночку прийшла, свою дитину... – Скиглила Марія.

- Я розумію. — Обурилася жінка у хустці.

- Скажіть, що робити!?

- Хм. — Відкрила очі баба Катря, — моліться!

 Потому кивнула на образ Божої Матері, що висів за її спиною, і погасила свічу.

VІІ

«Дивина та й годі! — міркувала Альбіна, оглядаючи доглянуті нігті. — Таких що, на одній фабриці вирощують!?» Надія мала значно вищий зріст, спортивну відзнаку, вміла поставити на місце одним поглядом, і, коли треба, знахабніти ще більше за ту,  про кого Альбіні не хотілося згадувати, але чомусь усе частіше із дивною регулярністю звідусіль надходили чутки. Минулої ночі Альбіні знову наснилося, що вона йде слідами Нелі. Прямісінько на роботі по тій згадці обличчям прокотився холодний піт. На носі вихідні, із дня на день подзвонить Назар, й так само раптово, як і недоречно, спіткало відчуття родом із першого курсу: збитковості, внутрішньої нестачі, браку слів...

До офісу з Надею притьопав її шестирічний синочок. Карими очима довгоногої брюнетки зачаровувались жінки і чоловіки, але самій їй на те було байдуже. Мінімум слів з колегами, красномовність з партнерами... Надя не вивищувалася, але й не клеїлася в подруги. Вона просто спостерігала за іншими, знаючи свою перевагу.  Нестерпно, треба вживати заходів!   Завести душевну розмову з брюнеткою теж не виходило —  та витончено із ледь вловимими нотами зверхності демонструвала, що Альбіна буде її останньою на землі співрозмовницею. «Що за людина?» Сьогодні знову Надя лиш офіційно попрощалася, не побажавши ні гарних свят, ні смачної паски.  Це вже занадто! Кліпаючи синіми оченятами, Альбіна поправила мейк-ап, звелася на коротенькі ніжки, зробила два ковтки зимної води й швиденько побігла до Назара — доповісти про небезпеку в стінах їх офісу, яку, поки не пізно, добре б гнати поганим віником, ще й так, аби ніде їй більше не знайшлося місця! Уважно вислухавши  застереження подруги, той на мить розгубився, та розум взяв  гору над гострим ножем — Надя була перевіреною роками й всіма його службами людиною. Обоє заспокоїлися. «Вірна соратниця, — думав Назар, дивлячись на ті ніжки,—  вона завжди  в курсі моїх справ й, здається, знає усе. Співпереживає,  розуміє, розраджує...  Говорити чомусь намагається тоном Наді, ніби не має свого, фарбується точнісінько так же... Завжди напоготові, завжди на підхваті, завжди у пригоді.  Йде чужими слідами. Не дає дихнути...» Ніж затупів, а Назар зітхнув.

VІІІ

Ангели в її оселі не проживали з півроку — уперше в житті Альбіні страшенно не хотілося святити паску. Зате крилаті помічники напучували земного охоронця  — потемнілу  ауру просторої квартири освітив егрегор пані Марії, що вирішила не відступати.

- Марійцю, як біжить час, видите?

- Світуню, я ніби вчора вела її за руку до першого класу...

Дорогою до церкви мама зустрічала безліч знайомих, від кожної з котрих нудило по-своєму. Когось Альбіна знала, інших — ні. Карколомних висот в обізнаності про справи інших досягла пані Світлана, мамина приятелька ще з автобази. Жінка видавала  «факти», що й не вимагали перевірки, оскільки складалися в пазл з відомими Альбіні обставинами,  прояснюючи слабини суперників і поведінку партнерів. Дійсно, в одного з останніх є коханка з фірми-конкурента, в іншого помалу «загниває» бізнес... Володіючи такими даними, легко передбачати їх подальші дії  — Альбінка посміхнулася, буде про що на днях поговорити з Назаром. «А випогоджується на вулиці! — Роззиралась білявка. — І день так нічого...»  По цій думці її пронизало громом —  знає пані Світлана й Нелю, юристку з “Ті енд Ко”. Окрім роботи на підприємстві, вона ухитряється вести паралельно і власних клієнтів! Хто їй це дозволяє? Допомагала декільком знайомим пані Світлани і виграла суди!..

- Сусід на новому  Мерседесі, сильно собі її вподобав — вона ж дуже гарна! — навіть хотів женитися... Але то така неприступна, що не підходь — «вся з себе», як казав Сашко. — Хитала головою жінка в хустині й пасхальним кошиком в порепаній руці.

Альбіна ладна була зупинити погляд на чому завгодно, лиш би не бачити пані Світлани, яка весь час вкрай  дивно, хоч і не без належної шани, зиркала на показну приятельчину доньку. Наступної миті на бордюр виїхав стильний темний автомобіль. Через лобове скло проглядалося знайоме обличчя. Хлопця, а тепер уже чоловіка, з котрим колись їх з'єднувала найніжніша дружба. З автівки вийшло четверо: Веніамін Олександрович, Інеса Вікторівна та двійко їх життєрадісних діток: хлопчик і дівчинка. Альбіна підбігла до них, а очі пані Світлани — за нею. Всіма силами, які лишень могла в собі  віднайти,  білявка намагалася не виказувати відчуття, що вкотре з'явилося кілька хвилин тому: нібито щось стерло її зсередини, порожнечі, що роздирає більше за чоловічу зраду. Попри те, що з Інесою вони майже одного росту, остання чомусь дивилася на неї зверху вниз. Розмова тривала кілька хвилин — сім'я поспішала святити кошик. Замислена мати озирнулася й Альбіна вловила той красномовний погляд.

Ніде дітися, слід було вертатися до жінок в кашемірових пальтах з пасхальними кошиками в руках. Пані Світлана саме переповідала, як колишній чоловік Нелі лив «крокодилячі сльози» за жінкою впродовж чотирьох місяців після розлучення: «Навіть краплями відкапували... Так-так... І  п’ятий рік сам –  кажуть, не може її забути». Гув вітер, збиралось на дощ. Альбіна кликала маму в машину — перечекати негоду, однак, керована провидінням, пані Марія розкрила рябу парасолю, взяла доньку під руку й гуртом вони почимчикували наверх, до місцевого храму, під умовиводи пані Світлани, що «Є такі баби, за котрими хлопи сохнуть, а дістати собі не можуть». Тримаючи мамин лікоть, Альбіна схилила голову й згадала Олега, що за роки навчання так і не відповів їй усмішкою. Вологі хлопчачі очі на лекції Івана Охрімовича, засмучених друзів, особливе його ставлення до Нелі. Й самовдоволену посмішку потім на семінарі. На губах, що іскрилися рожевим блиском...

ІХ

Туман перед очима розвіявся і баба Катря узріла ту ж молоду темноволосу жінку. Що не програла й ніколи не програє порожнечі, що не пливе за течією  і не розмінюється собою. Відчула чистоту, перевірену часом, й любов, яка розв'язує руки, вивільнює крила, дає чоловікові  гідність, а не відбирає її. Котру хочуть, за котрою плачуть, без котрої не літають… Навіть стара Катря тоді дивувалася: звідки в тендітної жінки береться та сила, що її вона здатна передати ще й іншому. Сила підносити над землею, а не шукати підходів, злітати над хмари, а не пролазити вузькими щілинами суходолу...  Не чекати дзвінків. Боротися тільки за себе. Бути іншою. Бути вільною. То вроджене.

Сильна духом людина...

Розімкнувши поріділі вії, в очах молодої білявки старенька знову читала питання. Слід щось  відповісти... І вона видихнула, втерла обличчя, аби позбутися чужого болю, що  причепився під час роботи з людською душею.

- Буде, сонечко, все буде, от побачиш. Тільки облиш... її...  А ви, Маріє,  моліться.

І загасила свічу.

Х

Сьома ранку. Здавалося, от-от вони вибухнуть, зірвуться, розлетяться на друзки.  Пара великих грудей, точніше, те, що в них — найкращий  харч для Кирила-молодшого, дарунка небес і ангелів, які відтепер не відступалися від них ні на мить. Радість материнства супроводжувалася високим жаром через силу-силенну молока, що мимоволі виливалося, мов лава –   рясно і з болем. Без допомоги медиків не обійтися. Страшенно мучила спрага. Альбінка захотіла підвестись, ногу поставила на буковий паркет, а руку на ковдру. Кирило-молодший сопів. Голова пішла обертом… Враз паркет вислизає з-під ніг, і, падаючи на холодну підлогу, безсила матуся ледь не вдарилася скронею до кута широченного ліжка. Кирило влетів у спальню і, глянувши вниз, збліднув на полотно. Дужий, він миттю схопив кохану на руки й зустрівся поглядом із синіми як небо очима. А за секунди примчав зі стаканом ледь теплої води.

- Як ти знав?  — Не стримуючи сліз щастя, спитала Альбінка. Захланно ковтаючи,  вона відчула невимовний сором перед чоловіком. За Веніаміна, Павла, Назара... Сашка, Бориса, Андрія,  Максима, Артура... Невже їх мало бути стільки, аби нарешті збагнути: жодна жінка не стане шукати щастя за межами власного серця, коли вона певна, що її люблять? За півгодини на порозі стояла лікар, викликана на поміч дружині. Альбінка не хотіла, аби коханий став свідком процесу, відтак, поки, вдягнувши білий халат, та працювала, він терпляче очікував на кухні. І тільки впевнившись, що термометр показує нормальну температуру, пішов на роботу. З парою могутніх крил за спиною, що виросли після зустрічі з Альбінкою. Зморена, вона спала. Перейнявши мамин спокій, солодко дрімав й малюк. Лилася ангельська пісня... Ранками сни згадувалися тільки погідні та кольорові, більше ніколи в них не приходили інші жінки...

26.11.2018 р.

Наталія Михайлів