На пагорбі зелене
гілля
Листки пожовклі ще
несе...
Як часом незначне
зусилля
Заллє вогонь,
здолає все!
І мить здолає
незабутню,
І вкаже шлях новим
стежкам,
Поборе кривду
всемогутню,
Заливши спокій як
туман.
І понад полем, й
понад гаєм...
Ні холоду, ані
тепла...
Прощаючись і з
темним раєм,
І з миттю, що
звідтіль втекла.
І з річкою — несла
роками,
Моря пізнала й
купу злив!
З вогнем і з його
язиками,
І з попелом, що
він лишив.
Шепоче вересневе
листя,
Й ховається поміж
пісень.
Як янгол стане за
захристя,
І молиться — і
ніч, і день.
Якби пролилася
сльозинка —
Дала пустелі би
води!
Якби ж заплакала
хмаринка,
Ріку заливши
назавжди!
Та гілля більше не
ламає,
Водою берег
дістає,
Із лісом тихо
розмовляє
Й шепоче небу про
своє...
Чорніє грунт у її
лапах,
Шукає сонця — не
знайде;
Зими тоненький чує
запах,
Що скоро здалеку
прийде.
Ця мить...
Проходить і зникає —
Уривок раю, дивний
чар.
То спалахне, а то
засяє
Сріблястим місяцем
з-за хмар.
Враз спалах
чудного зусилля..!
Що гасить і долає
все!
І повнить річку, й
ломить гілля...
І за край неба
понесе...
10.10.2023
р.
Наталія
Михайлів
