ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

Життєва необхідність

«…Я плачу не тому, що мама померла, адже вона

зараз тут, грає мені на фортепіано.

Я плачу не за дитиною, яка заворожена дивною

фразою, якій ніяк не вдається збудувати свій золотий

повітряний замок.

Я плачу тому, що не знаю іншого способу висловити свої почуття.

Я ЖИВИЙ.»

«…Діти довірливі і безстрашні; вони отримують все, чого хочуть

і думають, що так буде завжди.

Коли діти виростають і починають тверезо оцінювати свої сили,

вони усвідомлюють свою залежність від інших.

Тоді людина вчиться любити і розраховує на взаємну любов…»

П. Коельо, «Алеф»

Років десять-п’ятнадцять тому одна нині дуже знана журналіст обмовилася, що дуже любить спілкуватися з дітьми і людьми похилого віку. Мовляв, першим «ще не треба», а другим – «вже». Нічого дивного, найбільш щирими серед нас є ті, хто «ще» або «вже» по руках і ногах  не зв’язані умовностями соціального буття. Дітей ще не звабило життя, не навчило свідомо цілеспрямовано лукавити. А про тих же, хто вже пережив свої найголовніші злети-падіння і дивиться на них з висоти прожитих років, вдало написав Коельо: саме з віком ми дедалі більше потребуємо тієї щирості…

Вони – наше майбутнє, надія, продовження. З дітьми дійсно є про що побалакати. Тут і прості відповіді на складні запитання, і прямолінійність та влучність, нарешті, здатність називати речі своїми іменами, яку ми, дорослі, з віком десь губимо. Часом  дітлахи демонструють дивовижну нетриповерхову житейську мудрість, настільки ж глибоку, наскільки просту. На відміну від нас, вони – зрозумілі. Не таять зла, не виношують підступів…

Коли добре приглянешся до малюків, намагаючись побачити світ їх очима, він виявляється таким цікавим, яскравим, безпечним.  Коли ми маленькі, увесь наш Всесвіт уособлюють дорослі, які нами опікуються. І набагато добріший світ для  тих дітей, котрі відчувають батьківські добро, теплоту, любов. До болю прикро, що більш як сто тисяч дітей в Україні розпочинають свої життя, не знаючи, що це таке. Саме стільки в Україні тих, хто про маму і дім можуть тільки мріяти. А в той же час близько мільйона (!) подружніх пар в нашій країні понад усе прагнуть, аби в домі задзвенів дитячий голосок, хтось назвав їх «мамо», «тату».

В теорії всі ми знаємо, що «чужих дітей не буває», та як доходить до діла, кожен займається лише собою, потай міркуючи, що біди на світі багато, а за мене моїх проблем ніхто не вирішить. Але ж біль бодай одного за інших – це сигнал: щось йде не так в цілій системі. Поки чужі-свої діти забуті, суспільство недоотримує свого найважливішого ресурсу – людського. Хтось із сиріт без належної моральної і організаційної підтримки з боку дорослих не став вченим і не зробив свого планетарно важливого винаходу. Попри неабиякий інтелектуальний потенціал українців, комусь із полишених напризволяще дітей так і не судилося славити країну картинами, формулами, музикою, прозою, спортивними досягненнями… Загубивши працелюбність і совість на безжальній вулиці, хтось з безбатченків так і не став ефективним державним управлінцем, громадським діячем, лікарем, вчителем, вихователем, соціальним працівником, мислителем… І все це у той самий час, коли лише людський потенціал (а не економіка, кошти, фонди  тощо) здатен підняти націю.

Успішні і благополучні, розумні і  впевнені у собі – людей, які в дитинстві отримали достатню «порцію» батьківської любові, видно здалеку. Вони не бояться висловлювати свою, нехай і незрозумілу для багатьох, точку зору, однаково впевнено почуваються як у вигідних, так і не дуже сприятливих для себе умовах. «Долюблені» не цураються життєвої боротьби, не бояться бути висміяними, незрозумілими, неприйнятими. Причина проста: їх безумовно приймали впродовж усього часу, коли вони все робили вперше. Вони зростали у необмеженій, безграничній любові, якою їх наділяли не тому, що вони такі кмітливі, «чемні» і таке інше. Їх любили просто за те, що вони є. І чим більше їх любили просто так, тим більш обдарованими і впевненими у собі людьми вони ставали. Знати, що їх люблять й турбуються про них, дітям необхідно життєво. Нації ж життєво необхідні внутрішньо збагачені, стійкі, інтелектуально підковані люди.

За два роки війни на сході країни осиротіло декілька десятків тисяч маленьких життів. Невже їх біль для кожного з нас може бути чужим? Кажуть, діти бувають жорстокими, однак таке трапляється лишень через нестачу уваги з боку дорослих. А покинуті, непотрібні діти – те саме, що нікому непотрібне, покинуте майбутнє, прийдешнє нації, на яке махнули рукою. Нехай же всі діти на світі відчувають, що їх люблять, про них піклуються, їх не залишать сам-на-сам із викликами життя. Попри турботу про власних дітей і безмежну любов до них, найдорожчих, не слід цуратися й чужого горя. Поки ми відчуваємо, ми живі, поки нас не огорнули темрява холоду, камінь байдужості й зневіри, не безнайдійне усе українське суспільство. Воно своїми ж руками здатне зростити омріяне, процвітаюче майбутнє.

***

Вечірня молитва, її найдорожча усмішка,

істина, що не втомлюється говорити її вустами…

Хай час не втікає.

Момент, коли обіймають маленькі рученята,

застиг у вічності.

Чи є на світі щиріші обійми…

______________________________

01.06.2016 року

Наталія Михайлів