Старі будинки сплять, у Львові ще скоро не розвидніється, а нічний січневий приморозок дивно поєднується з безсніжністю, яка царює всю зиму. На порожньому тротуарі говіркі двірнички краєм ока оцінюють жінку в сіро-молочній лижній куртці із рюкзаком і сумкою на плечах. А поки бані храму Ольги і Єлизавети на Городоцькій врізаються у вранішні сутінки, на стоянці поруч із головним вокзалом на пасажирів чекає білий автобус «Львів-Буковель». Біля дверей черга. «Вам куди?» – Вона розсмоктується й до мене звертається чоловік зі списком в руках .
«У Буковель!»
Жвавий хлопець бере з моїх рук 600 гривень, через п’ятнадцять хвилин транспорт рушає і виїжджає із заспаного Львова. На дорозі жодного автомобіля.
Розвиднюється… Плюсова темпера, сонце, здається переплутало пори року, але питання: «Що робити у Буковелі якщо б раптом не було снігу?» не постає. Ця українська Швейцарія знайде тобі заняття! Оглядаю себе в лижній куртці, на яку вже встигли сьогодні звернути пильну увагу. На “Temu” разом зі штанами вона обійшлася в 2033 гривні.
Кількагодинна дорога минала швидко, коли ж ближче до одинадцятої на присутніх в салоні автобуса з-за вікна дивилися засніжені гори, з’ясувалося, що добра половина з них – тік-токери. Дівчата вертикально знімають на телефони картини за вікном, біжать допереду, стають поряд із водієм і навіть консультуються на якому відрізку вийдуть найкращі відео.
Із шани до знімального процесу водій знижує швидкість. Перед автобусом, на в’їзді в село Поляниця, до якого зручно примкнув Буковель, – колона з автівок. Зависнути на елітарному курорті на вихідні – апогей мрій!
Проїжджаємо повз готелі Поляниці – ілюстрацію до сучасної казки про королів і лицарів ХХІ століття! Село почало розростатися заїздами з 2005-го, коли злилося із гірськолижним курортом.
Ні з того з сього молода блонді різко зіскакує з сидіння, біжить вперед та істерично наполягає на зупинці – побачила свій готель! Водій невблаганний: тільки на кінцевій… Взагалі перевізника «Pavlux», який регулярно доставляє туристів у Буковель, можна було б назвати ідеальним, якби водії не обмежувалися лиш однією проміжною зупинкою. За всі чотири з половиною години! Дівчина скиглить – тепер їй треба діставатися назад з валізами декілька кілометрів! Із заднього сидіння голосно долинає ще одне невдоволення: інша леді розповідає, як їй довелося бігти за автобусом цієї ж контори, який залишив її на заправці, а сам поїхав далі. І другий варіант доїзду зі Львова у Буковель – поїздом у село Татарів, а звідти бусом до Буковелю – вже не здається таким незручним. Є, до слова, ще один, апробований мною не раз як з Буковелем, так і з Яремче, спосіб дістатися сюди зі Львова: спочатку в Івано-Франківськ.
Й який би з можливих варіантів доїзду громадським транспортом ви не обрали, коли вийдете з автобуса, в зимовому Буковелі вас неодмінно стрінуть купи снігу, натовпи лижників в комбінезонах, різкий схил, по якому вони безстрашно з’їжджають донизу, ненав’язливе звучання мажорної ноти і тонкий ексклюзивний запах.
Життя, яке вдалося
Принаймні у Буковелі – точно!
Чотиризірковий готель "Bukovel Apart" практично в центрі Буковелю. Ціна номера стартує від 7 000 грн.
Собі готель я забронювала у Поляниці, а це означає, що доведеться вертатись. На щастя, не з валізами, як тій панночці, а з рюкзаком і сумкою, в яких найнеобхідніше. Я обираю йти пішки – сидіння в автобусі виснажує не менш ніж фізична праця. Щойно виходиш з Буковелю, прямуючи узбіччям в напрямку села, – під ногами далеко не штучний буковельський сніг, але правдиве карпатське болото. В Буковелі більшість снігу настріляли зі снігових гармат, далі курорту він не долетів.
Місячи багнюку молочними кросівками, продовжую крокувати обабіч траси. Назустріч машини… На цьому шляху поляницькі готелі постають вже не через скло автобуса, а зблизька – розкішні й затишні водночас. Справа – старі ялинки дрімучого лісу.
Добігає друга – час заселення. Добре, що відразу по приїзді, вдихнувши буковельської атмосфери, я пообідала у ресторані “Asia Garden” божественним салатом з вугрем і надсмачним раменом з качкою.
«Ви прибули до пункту призначення!» – Півгодинне варнякання навігаторки нарешті увінчується таким бажаним повідомленням! Вілла «Мілана» виявилася кількаповерховим дерев’яним будинком, до якого примкнув ще один – модерний, сіро-білий, з прозорими скляними перилами на балконах.
Підіймаюся на високий перший поверх, позаду, через дорогу – будинки відпочинку і гори. На рецепції стриманий теплий прийом. А коли з дерев’яного холу потрапляєш в новісінький корпус – в повітрі широчить запах чистої басейнової води. Усе ж «Мілана» – передусім СПА- готель, який в інтернеті нахваляють за розкіш й доступність.
У номері світлі стіни і чистота. У ванній тепла підлога.
Та треба вертатися в славний Буковель – роздивитися що і до чого.
Прокат лиж, санок, камера схову, довідка, каси з квитками на підйомник зібрані в одному місці, який називають центром Буковелю. Таких осередків прокату і продажу у Буковелі є кілька.
Справа – сьома траса. Її рекомендують новачкам. Розташована за мостом, вкінці центральної буковельської площі. По обидва її боки – відкриті хатини з дерева з трикутними стріхами. У них торгують їстівною і неїстівною всячиною, яку охоче приймуть у подарунок рідні і друзі по вашому приїзді з рафінованого українського курорту.
Мажорна нота звучить виразніше, аніж на в’їзді, відлунюючи в голові думками про майбутні фінансові злети…
Активності заплановано на завтра. А зараз хоч одним оком би зблизька глянути на сьому трасу…
Овва!
На ній повно снігу і лижників. Збоку жовта снігова гармата і кучугури! Якщо ж ви вважаєте, що насипані спеціальними пристоями сніжинки не відрізняються від тих, що падають з неба, то це не так. Синтетичний сніг більш льодовий, відповідно, слизькіший.
Вдихнувши атмосферу, якої немає більше ніде в Україні, близько п’ятої вирішую їхати назад у готель. Громадським транспортом.
На початку курорту зі сторони Поляниці – зупинка, кінцева автобусів, які приїжджають у Буковель як з міст і сіл Івано-Франківської області, в якій, власне, розташований Буковель, так і з більш далеких населених пунктів. Відразу навпроти – проміжна зупинка в зворотньому напрямі. Дочекавшись тут автобуса, можна дістатися Поляниці, не місячи ногами болото. Ок.
Минуло п’ятнадцять хвилин. Півгодини… Сорок хвилин. Зимно… Одним словом, якщо ви своїм ходом і плануєте заселятися в Поляниці – уточнюйте, на якій відстані від Буковелю розташоване ваше тимчасове житло. І якщо більш як за 700-1000 метрів – шукайте щось ближче. Бо далі йде непристосована для пішоходів дорога – ще те випробування! А транспорт їздить не так часто як того хотілося б.
Стемніло. Бере мороз, під теплими кросівками скрипить штучний сніг …
Транспорте, де ти?..
Минула година. На зупинці мерзне зо тридцять чоловік…
Під’їжджає білий бусик, на лобовому склі якого великими буквами значиться: «Івано-Франківськ». Відчиняються двері, натовп без черги намагається вламатися до маршрутки, проте всіх зупиняє пузань-водій: «В Івано-Франківськ – хто?» Некеровані ще хвилю тому люди розступаються, з-поміж них виринають декілька щасливчиків і розраховуються за проїзд. Не кваплячись, грубі пальчища водія відраховують кожному решту, після чого він дозволяє пасажирам зайти і зайняти свої місця. Далі оголошує: «Яремче!» З натовпу знову виходять люди. Цього разу більше, ніж першого разу. «О-о-й-й-й-й-й… – Бідкається чолов’яга. – Де ж вам всім решти набрати-и-и?..» Процес затягується, час зупиняється, гарячий обліпиховий чай з нав’язливої ідеї переростає у крайню необхідність… «А до Поляниці візьмете?» – Цікавиться жіночий голос. «Почекайте…» – Обнадіює керманич. Далі були Делятин… Надвірна… Тієї миті Буковель видавався велетенським холодильником під відкритим небом, а Поляниця ввижалася крізь темряву як міраж. Нав’язлива ідея змінилася на тепле ліжко і його ковдру, з-під якої не вилазити б до завтрашнього обіду.
В набитий автобус ще намагається запхатися пані з лижами, але водій їй відмовляє. А дорогою принагідно кепкує з пасажирів.
За три хвилини декілька з них, серед яких я, вивалюються у Поляниці з переповненого буса. На горах села вже загадково загорілися вогники. Клімат тут відрізняється від буковельського. Нема снігу і трохи тепліше J.
Обліпиховий чай можна взяти з собою в центрі Поляниці, в кафе швидких страв, метрів за 40 від «Мілани». А в місцевому заставленому імпортними смаколиками супермаркеті – купити такий жаданий глазурований шоколадом солодкий сирок.
Сьома вечора
На поверсі «Мілани», як і вранці, пахне продезінфікованою водою, в руках гарячий паперовий келих й улюблені ситні ласощі. Білі двері відчиняються… Свою тимчасову господиню стрічає світлий і теплий в усіх відношеннях номер.
З балкону видно весь шарм курортної Поляниці, у роті присмак солодкої ванілі й кислинка чаю, у голові – завтрашній день. Щоб за Святу неділю, на яку в Буковелі припаде тижневий пік туристичної активності, встигнути спробувати не одну і не дві зимові розваги, о дев’ятій ранку вже треба снідати в кафе «Мілани»…
Диво чи ні –
за ніч Поляниця побіліла, її добряче притрусило природнім карпатським сніжком. Сніданок в «Мілані»: бутерброди, яйця, свіжий огірок. Цій гатрономічній тривіальності, втім, не можна дорікнути, зважаючи на кількість калорій, необхідну сьогодні лижникові з середнім досвідом. З напоїв на вибір кава, чорний або трав’яний чай. Долинають дзвони – поряд карпатська церква.
«Мілану» я забронювала лише на одну ніч, тож виїжджаю. Загальне враження про готель складає як тепла чиста плитка у ванній, на якій можна грітися лежачи, так і уважний персонал.
На поляницькій вулиці зимове сонце і пункт прокату лиж. Вартість дитячих – від 150 гривень, а нових, 2025 року для дорослих – 400. Це значно дешевше, ніж в Буковелі. Що й казати: карпатське село, відсутнє на карті Івано-Франківської області, приваблює мандрівників не так мальовничістю, як бюджетністю.
Ближче до Буковелю шлях знову ускладнює завантажена траса вкупі з непристосованим для пішої прогулянки узбіччям. Доводиться заходити за парапет, грузнучи в снігові – уже суміші природнього й настріляного. А поки до Буковелю мчать машини. Київські, дніпровські, запорізькі і навіть луцькі…
Зарікаюся бронювати житло так далеко!..
Одинадцята тридцять
На сьомій трасі відчайдухи мчать донизу на лижах, підйомник невпинно доставляє їх на гору, за квитком на витяг довжелезна черга, біля турнікетів теж повно хлопців й дівчат.
Відчинивши двері з червоною пластиковою рамою, потрапляю до пункту прокату лиж. За стійкою лежить сноуборд, стоять лижі, черевики і двоє чоловіків, які їх роздають. Справа – каса і за сумісництвом довідка. Біля великого вікна – прикріплені до стійки білі планшети. Чоловік-довідка в чорній футболці діловито повідомляє: лиж категорії «С» більше нема, є тільки «В». За цієї градації виходять з віку лиж і черевик, так, категорія «А» –найновіші.
Він відсилає до ґаджета, на якому треба вказати свій зріст і вагу. Дерев’яні полозки підбирають в залежності від першого, вага – дорадчий критерій. Так, довжина лиж для початківців – це зріст мінус 15-20 см, досвідчений ж їздак може й 5 см накинути.
Підібравши спорядження, замовнику видають лист із його переліком, на підставі якого відбувається оплата. Тільки після цього вам видадуть комплект.
Із довжелезною парою в руках, у спеціальних лижних чоботах, на яких досить непросто пересуватися, виходжу на вулицю. Зліва – камера схову. Полишивши «Мілану», я ще ніде не поселилась, тож речі лишились з собою. Закрити їх на один день у шафці – 80 гривень.
На шаленій швидкості під зимовим сонцем з засніженої гладкої гори маневрують десятки відчайдухів… Wow!..
Якийсь сноубордист підтримує мене за лікоть, втрапивши черевиком у жолоб посередині дощок, той клацає, після чого мої довгі лижі-вар’яти несуться назад і хлопець тільки встигає схопити мене за плечі до того як я в’їду в здивований натовп!
І скільки би перешкод не траплялося на шляху лижника з середнім досвідом, думки відлітають до майбутнього Відео для YouTubе – естетичного, пейзажного і суперактивного…
Далі був сніговий тюбінг –
Різкий спуск довжиною близько 50 метрів, з якого з’їжджають на крузі. Порівняно з санками тут відчувається неможливість до кінця контролювати процес і його повна непередбачуваність. Зате потужна доза адреналіну гарантована!
«А що, булочок там нема?» –
Спитає потім, коли я під враженнями приїду додому, знайомий.
Смаколиками, що легко засвоюються цього разу виявилися креветки в вершковому соусі з густим томатним крем-супом. М-м-м-м… До того ж у ресторані «Моліно» у центрі Буковелю – бомбезний вигляд на другу трасу! І поки за Буковелем усе надійніше закріплюється реноме епіцентру крутих цін, ті, хто відвідував ресторани, скажімо, історичної частини Львова, знають: тут такий обід може обійтися і куди більше шестиста гривень!
Іншою точкою, яка розвінчує міф про цінову недоступність Буковелю, є готель «Patkovski» в хвилинах ходьби звідси. Декілька років тому я приїхала у Буковель, не забронювавши нічого наперед і зайшла в перший-ліпший готель. «Patkovski». Щоправда, був кінець літа, на вулицях порожньо, оглядовий підйомник другої траси сумно возив поодиноких туристів.
Тепер же, у кінці січня, Буковель далеко не безлюдний, а от «Patkovski» виявився таким же гостинним. Й, до речі, у яку пору року ви не потрапили б у Буковель, прокатайтеся оглядовим (другим) витягом! І помилуйтеся не лише горами різної висоти, а й інфраструктурою сукупною вартістю понад мільярд доларів!
Вулицями Буковелю
гуляти можна цілий день! Споглядати гірську романтику і прагматичне втілення задуму про європейський гірський курорт на теренах Карпат. І якщо лижі й підйомники це не про вас чи не зовсім про вас, то власними ногами піднятися сьомою трасою – must-have! Тим паче, що тут – пішохідний маршрут з надкрутими пейзажами! Здалеку видно люксові гірські будинки, другу лижну трасу, сірі верхівки далеких гір й густезні ліси тих, які ближче…
Попереду запалені сутінками білі вогні, по праву руку – лижники, які кататимуться тут ще продовж цілого березня!
Кросівки пірнають у сніг, водовідштовхувальні штани справно виконують свою функцію, а відповідь на запитання: «Де в Буковелі сконцентрована казка, за яку не потрібно платити?» – Тут! Й гуляти зараз спеціально передбаченою для цього трасою точно краще, аніж з пультом в руках сидіти у найдорожчому буковельському готелі!
Давно я не бачила стільки снігу! Такої кількості зелених ялинок на фоні рожевого неба і так багато безстрашних і швидкісних поціновувачів лижного спорту!
Надворі стемніло, та сходити вниз зовсім не хочеться…
Зокрема, тому, що карпатський романтизм унизу легко приземлять подекуди нелогічні ціни.
Річ в тім, що в центрі існує кафе, яке не омине жоден турист-новачок. Чи то воно без назви, чи просто її неможливо запам’ятати… Але через зручне його місце розташування – біля пункту прокату й на стику всіх шляхів, воно користується надзвичайною популярністю! Б’юсь об заклад – ви теж потрапите сюди під час свого відпочинку у Буковелі.
Так от, якщо маленький келих чаю з калини і 125 гривень видаються вам речами несумісними, то заклад докладе зусиль, аби переконати вас в протилежному!
Гаразд.
Чаю за 125 грн. – бути!
Не кожен же день, борючись зі снігом, пішки підкорюєш сьому трасу і дотемна стоїш на горі, не годна відірватися від нереальних буковельських панорам!
Світло ліхтарів падає на базар, який на сьогодні уже згортається. Добре, що не потрібно знов діставатися в Поляницю! Аби перевести подих в процесі активного і ефектного відпочинку достатньо просто пройтися до «Patkovski», підзарядити телефон, себе, впавши на широке, вкрите яскравим простирадлом ліжко…
Однак, відпочивати рано, бо рівно о 20.00 у Буковелі починається
Катання на санках!
На вулиці порожньо, та я уперто прямую до пункту прокату санчат.
Він розташований недалеко від сьомої траси. Квиток на витяг отримують в тому ж приміщенні, але його вам не видадуть, доки не переконаються, що ви оплатили сані. Це передбачено, аби унеможливити появу лиж на трасі, яка в цей час доби належить санникам. Хоч іноді лижники й примудряються в якийсь спосіб там виникнути.
На цей раз сьома траса порожня. Врешті, у лижників і сноубордистів був цілий день, щоб накататися!
Санчата з м’якими рожевими сидіннями слухняно вишикувалися в чергу до турнікету, персонал курорту по черзі чіпляє їх на спеціальні гачки навісних крісел, щойно ті під’їжджають до місця посадки, санники вмощуються і їдуть наверх. Все як з лижами, тільки інвентар не на ногах, а збоку.
Дійшла черга й моїх сань. Внизу в бетонний тунель в’їжджає авто, опустивши на підйомнику голову, ви побачите і його, і власні ноги, і височезну бетонну колону, на яких тримається витяг. А ще – високі кучугури снігу і фішку всім фішкам: згори одні за одними спускаються… санки! З підйомника це має вигляд супервидовища!
Підйом тривав близько п’ятнадцяти хвилин. Нагорі уже чекають – щоб зняти санки. Хапаю мотузку і срібні полозки радісно слизькаються гладеньким сніжком вслід!
На старт! Поруч, теж осідлавши сані, несміливо бокує якась жіночка.
Відштовхуєшся ногами від землі і… санки набирають швидкість, борознять сніг, той відстрибує від полозків і ти не встигаєш огледітися як уже мчиш згори. Перед очима вільна, вкрита снігом траса і нереально крута буковельська панорама!
Відриваю ноги від землі й, отримавши волю, полозки розганяються до швидкості літака… Позаду наростає характерний звук. Чужих сань, що мчать як божевільні. Хтось обганяє…
До речі, коли що, то тут, як і на автотрасі, винен той, хто вдарив ззаду. Дорога освітлена добре: ще б пак, не дай Боже комусь когось недобачити на такій швидкості… Сані ж не жартують! Орендувати шолом все ж було правильно! Ти можеш відповідати за себе і свій адекватний стан на цьому екстремальному шляху. Однак ти не відповідаєш за інших…
Вже вдома, аналізуючи чеки, отримані в ті вихідні на різних буковельських касах, на виданому в пункті прокату санок знаходжу напис: «Катання на санчатах є доволі екстремальним видом відпочинку…»
А зараз вони грайливо несуть мене згори назустріч вогникам Буковелю, легенько підстрибуючи на ходу, і я забуваю про гальма, довірившись полозкам і ангелові-охоронцю, хоч яке б навантаження на нього сьогодні не припало…
Дорога вужчає і ближче до фінішу намагаються з’їхати вниз ті, хто з різних причин не сів на підйомник. Питання, чи підійматися нагору вдруге, не постає – в руках знов мотузка! Стаю у чергу…
І от санки вже вдруге щодуху несуть мене згори, створюючи вітерець, підіймаючи волосся, яке виглядає з-під шапки! Під світлом прожекторів приходить ностальгійне усвідомлення: цей спуск не триватиме вічно, а у Львові немає такої санної траси… Напис на жовтій таблиці закликає пригальмувати, збоку шлях заокруглює сітка… 21:30. Знову фініш…
Третьому спускові – бути!..
Вдома я довго ще розповідатиму всім про Буковель, санки, сьому трасу, вогні нічної панорами й фінансові вливання, завдяки яким усе це втілилося в життя…
А відео для YouTube виявилося таким, як планувалося: пейзажним, натхненним і суперактивним!
1.03.2025 р.
Наталія Михайлів
