Промокнув
день, протухло гасло,
Зняв
листя клен — картина маслом!
Вогкий
асфальт, лист пада, плаче...
Низенький
альт, виття собаче...
У
нотнім стані мовби в морі,
Під
запах вогкості надворі,
У
сніжнім листопаді, в тиші
Втікали
з корабля дві миші...
А
на землі людськії ноги
Топтали
гілля край дороги;
Під
пісню вітру, танець клена
Хиталася
сосна зелена...
Ховалась
осінь у коморі,
Сльозились
віконця прозорі;
Туман,
і знов: картина маслом...
Затихнув
день. І сонце згасло.
Ледь
чутно шепіт голих гілок,
Здичілий
регіт... Очі білок
У
місті, що дрижало в болю...
Знало
часи біди й розвою
Постанув
день, не ликом шитий;
Шепоче
клен, дощем умитий.
Про
те ж, що літо за горами
Знав
вітер, бавлячись снігами.
Ширяючи,
веде в оману,
Не
випірне брехня з туману…
На
світлі жовтому злі ноги
Ховались
за чужі пороги,
У
нотний стан, із браком кисню,
У
кимось вимолену пісню;
В
витті собак, у мрячній тиші
По
вуха грузнуть тії миші...
А
вітер гув під гілля шепіт,
Знічев'я
чув бридкий їх клекіт...
І
стих він... Тільки дощ у ньому,
У
місті, древньому, німому
Мишей
без ліку — їм не спати,
Довіку
звідсіля втікати,
Й
не перевестись, не злічитись,
Снігами
з бруду не відмитись!
Збивав
вітрисько лапу чорну,
Шерстину
розвівав потворну
У
темну ніч... Туман, як в фільмі…
Дурман,
ще й ігрища подвійні!
І
так життя... Диктує книгу,
Несе
виття, рубає кригу
Й
чека на світло, вдень і в вечір...
Кладе
тягар на ніжні плечі,
Щоб
той спадав. Він ж тягне, висне...
У
нотний стан. В осінню пісню...
19.11.2022 р.
Наталія Михайлів
