На березі великої
ріки
Стояли ми як осоки;
Стояли, і мовчала
ніч,
Злітали усмішки з
облич;
Спадали локони униз,
Ти знаєш кожен мій
каприз;
Ти знаєш все, що я
роблю,
Чому мовчу, кого
люблю…
А берег – рівний, золотий…
Сонце, пали; вітре, повій!
Давай заждемо – чуєш, тут
Гримлять гармати, люди йдуть…
Не віє вітер, сонце вмить
Сховалось… Більше не болить…
Листки зелені гомонять
Про те, що верби вже не сплять.
А очі дивляться на те,
Як сад пахучий зацвіте;
Як хрущ тихенько прилетить,
А біль з грозою полетить…
Русалка випірне із
дна,
А я стою…. Тепер одна…
Там лісовик
тихенько сів,
Немов примара з-за кущів.
І посмішка злітає з вуст,
А під ногами – сіна хруст.
Господь сидить на небесах,
А я стою… Всі по місцях.
Стою собі… Та вже сама.
Спів пташок лине – це весна.
І всі дивуються: як тут
Зів’ялі квіти зацвітуть?!
І
очерети вже не сплять;
Ліс
і русалка гомонять…
І крок за кроком – далі в ліс…
Бог знає кожен мій каприз…
Над головою – пташок
спів
І шпак грайливий
поряд сів!
Не зупинити часу плин;
І меле всіх життєвий
млин…
Не перетерти стержень
мій,
Спинися часе; вітре,
стій!
На березі ріки сама –
Хлюпоче річка недарма;
Стікає тихо вниз і вниз…
Я знаю кожен свій каприз!
Серед дерев, серед вітрів
Грак нетерплячий поряд сів…
Серед полів, серед трави
Одне стебельце надірви!
Одну стежину протопчи,
П’ять слів нарешті прокричи!
П’ять слів, які змінили все;
З якими далі понесе…
Звучать вони як п’ять стежин,
Як п’ять симфоній, п’ять билин,
Як п’ять вітрів, як п’ять лавин,
Як п’ять погожих літніх днин…
Звучать вони, бо я живу!
Щоб впасти на суху траву,
Щоб сісти на твердий пеньок,
Що під дощем вчорашнім змок.
Немає
вітру… Ті п’ять слів
У голові, мов пташок спів…
Із вуст злітає недарма:
«ЯК ДОБРЕ, ЩО ТЕБЕ НЕМА!»
31.05.2022
р.
Наталія Михайлів
